Маестро Микола Лукаш
Ніщо тому війни і гази,
Хто з предківських пив глибин.
Мої пісні – то оази
в пустині страшної доби
У.Лисогорський
“Пісня в пустині”
Переклад М.Лукаша
1. До біографії
Маестро Микола Лукаш
Блискучий поет і лінгвіст, знавець 20 з гаком мов, геніальний митець, який
у радянські часи подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів
світової літератури від 100 авторів, неперевершений Микола Олексійович Лукаш
народився 1919 року в "краю солов'їних симфоній" Лівобережного
Полісся - здавна славному своїми чудовими рушниками сіверському містечку
Кролевець "Він умів радіти слову, відчував, любив і леліяв його, як
дитину", - Володимир Житник про Миколу Лукаша. Микола Лукаш з'явився на
світ в освіченій родині ткача з шляхетськім корінням Олексія Яковича Лукаша та
Василини Іванівни з роду Оникієнків важкої зими 1919 року. В цей час на Поліссі
вже закінчується українсько-радянська війна 1917-1921 рр., внаслідок поразки
УНР більшовики контролюють усю територію Лівобережного Полісся включно із
Сіверщиною.
У 1920-х роках багатодітна родина Лукашів як і безліч інших селянських
сімей підрадянського Полісся була пограбована в ході "розкуркулення",
Лукашів викидають з власної хати. Від пережитих потрясінь майбутній геній
українського мовознавства до 4-х років не може говорити..
Однак Лукаші змогли пережити колективізацію та Голодомор, а Микола вдало закінчує
середню школу, під час навчання в якій пише перші поезії, чимало з яких
присвячує своєму першому захопленню - однокласниці Валентині Зелiнськiй.
1937 року Микола Лукаш вступає на історичний факультет Київського
національного університету, потроху здійснює свій перший, пізніше втрачений,
переклад "Фауста" Йоганна Ґете [Johann Wolfgang von Goethe], однак
невдовзі бере академвідпустку й у 1939-1940 рр. викладає українську та німецьку
мову в школі на Київщині.
Знайомі подейкують, що цей крок пов'язаний із нещасливим коханням юного
Миколи до Олени Біличенко з Таврії, яка пізніше не втомлювалася виходити заміж
4 рази, натомість невиліковний романтик, людина надзвичайно високої й тонкої
культури Лукаш так і залишається до віку холостяком...
"Юносте-податносте
Без ваги й пуття!
Певне, з делікатности
Я згубив життя...
"Попри поганий зір (бо малим читав при місячному світлі, аби не палити
зайвий раз гасу) та слабку, декілька разів зламану ногу, Микола Лукаш 1941 року
залучається до будівництва радянських оборонних споруд довкола Києва. Згодом
евакуйований у Харків, звідки пішки долає шлях до Кролевця. Там же у результаті
авіанальоту отримує страшне поранення в раніше пошкоджену ногу... Після
окупації України німецькими військами Микола Лукаш лікується на рідному
Поліссі.
Згідно з пізнішими свідченями, до важко пораненого 22-річного хлопця
заходить у хату офіцер-угорець Вермахта й каже угорською, мовляв, недовго тому
лишилося ще мучитися від гангрени... На що Микола відповідає йому рідною мовою,
яку, зрозуміло, нечасто почуєш від поліщуків. Угорський офіцер настільки вражений,
що допомагає Лукашеві з лікуванням, завдяки чому той, вірогідно, і лишається на
цьому світі.
Після одужання Микола Лукаш працює перекладачем у місцевій комендатурі. За
неперевіреним свідченням кролевчанина Г. Рекуха, вивезеного на примусові роботи
до Нiмеччини, Микола Лукаш у 1942 році передавав бранцям явки УПА документи,
для того, щоб у разі втечі з ешелону по дорозі до Рейху, вони мали би шанс
врятуватися.
Окрім того, вже на схилі свого життя Микола Лукаш начебто розповiдав ще
одному поліщукові Михайлу Сереженку, що пiдтримував зв'язки з пiдпiльною
партизанською групою В. К. Соловйова з сусіднього села Алтинiвка. Очевидно, що
таким чином Микола Лукаш у роки війни намагався помогати людям - так, як міг. У
всякому разі, з поверненням до краю радянських військ Микола Лукаш успішно
проходить їхню фільтрацію й мобілізується на службу на аеродром у Харкові,
зазнає другого поранення.
1945-1947 рр. Микола Лукаш вчиться у Харківському педагогічному
університеті іноземних мов, пізніше викладає в ньому, весь час потерпаючи від
утисків як "неблагонадежный элемент"
Дослідник творчості Миколи Лукаша Борис Черняков так характеризує життя
митця цих років "і працював, працював до самозречення. Вiдновлював
втрачений у вiйну переклад "архiтвору" Й. В. Ґете -
"Фауста", виношував інші масштабнi задуми. Його робочим мiсцем в
рiзний час стали кiмнатка на двох у студентському гуртожитку, "куток"
на Журавлiвцi, канапа, надана на нiчний час у кабiнетi директора НДI
лiсiвництва, "власний" столик у науковiй бiблiотецi імені В. Короленка,
де вiн зробився завсiдником..."
Близько 1950 року його перекладацьку майстерність нарешті помічена визнаним
уже на той час письменником і перекладачем Максимом Рильським.
1953 року виходить друком перший переклад Миколи Лукаша, а у 1955 нарешті
друкується його "мегатвір", найулюбленіший автором "Фауст"
Ґете, що приносить митцю першу й вічну славу як перекладачеві.
1956 року Микола Лукаш вступає до Спілки письменників України, 1958 року
повертається до Києва, працює в журналі іноземної літератури "Всесвіт",
що стає найпопулярнішим українським щомісячником, наклад якого сягає 50 тисяч
примірників.
З середини 1950-х по 1973 рр. Микола Лукаш здійснює більшість своїх
найкращих перекладів - "Дон Кіхот" Мігеля Сервантеса [Miguel de
Cervantes Saavedra], "Декамерон" Джованні Боккаччо [Giovanni
Boccaccio], "Пані Боварі" Гюстава Флобера [Gustave Flaubert], поезії
Бернса [Burns] та Гейне [Heine], Шіллера [Schiller] й Верлена [Verlaine],
Рільке [Rilke], Гюго [Hugo], Міцкевича [Mickiewicz], Тувіма [Tuwim], Маяковського
та багатьох інших - поезія й проза всіх напрямів і стилів.
Сам видатний поет і прозаїк, майстер епіграм і пародій, нестримний
імпровізатор і фольклорист Микола Лукаш був не просто обдарованим поліглотом і
перекладачем з феноменальною пам'яттю, а митцем-новатором.
"Коли коваль ковалисі коваленят кує, ковалиха ковалеві ковадлом
керує", - наводить він справжню, а не офіціозно-радянську народну
творчість як зразок початкової рими в українській поезії.
Його легендарне козацьке "пане-брате" як переклад Herr Bruder в
устах героїв "Фауста", блискуча адаптація Маяковського "Шел я
верхом, шел я низом, строил мост в социализм" - "Йшов я верхом, низом
ліз, міст мостив в соціалізм" засвідчили появу в Україні не просто
майстерного, а найталанавитішого її перекладача, завдяки якому далекі герої
Сервантеса чи Гейне заговорюють українською жваво, природно й зовсім
невимушено, дарма що його "одомашнення" багатьох текстів подекуди
виходить надто вже далеким від оригіналу.
Саме Микола Лукаш чи не вперше в європейській літературі здійснює сміливий
есперемент, перекладаючи на українську поезію Фредеріко Гарсія Лорки [Federico
García Lorca], написану галісійським діалектом іспанської мови, за допомогою
також діалекту - гуцульського.
Водіючи феноменальним словниковим запасом із самих глибин народної мови, не
боїться Микола Лукаш й інших творчих ноу-хау, здебільшого вдало використовує у
своїх перекладах маловживані українські слова, в т.ч. питомо поліські, створює
й неологізми.
"Образно кажучи, Миколу можна порівняти з диригентом оркестру, в якому
він вловлює партію кожнісінького оркестранта. Це унікальна особливість його
таланту! А що вже казати про "Декамерон" Джованні Боккаччо, котрий
українські читачі зачитували до дірок! (Мирослава Лещенко).
При цьому Маестро майже не користується чернетками, пише немов би одразу
"по-білому", дуже рідко вносить правки у вже опубліковані
переклади... Не всі його експеременти, очевидно, виявляються вдалими з погляду
практики перекладу, протее Микола Лукаш нахненно, як ніхто інший, продовжує й
продовжує заповнювати прогалини в українській літературі, збирає багатющий
лексикографічний матеріал, перекладає з англійської, німецької, французької,
італійської, іспанської, литовської, російської, польської та багатьох інших
мов.
Однак геніальна творчість Миколи Лукаша припадає на час невпинної
русифікації України, коли українська література всіма засобами зводиться до
іміджу смішної, суто "селянської" або, навпаки, винятково офіціозної,
паркетної.
Живі, яскраві й неповторно українські переклади вершин світової поезії, що
забезпечили б їхньому автору миттєву славу у будь-якій вільній країні,
проходять майже непоміченими в підрадянській Україні. Широкі кола читачів,
з-поміж українців, дедалі більше віддають перевагу перекладам російською.
До цього додається й критика з боку консервативних перекладачів радянської
школи, які не можуть пробачити Лукашеві порушення російських канонів перекладу,
згідно з якими, Фауст мусить не "балакати" по-живому, а висловлюватися
"високопарно".
Попри ці недвозначні тенденції яскравий і свободолюбний талант Миколи
Лукаша веде його до продовження своєї праці, так само як і активного життя в
літературних колах, адже митець пише лише за натхненням - а коло того немає,
Лукаша можна часто зустріти у відкритій 1964 року "ресторації"
"Дніпро" на Європейській площі Києва.
"Був він особистістю епатажною і в суспільному, і в життєвому, і в
мистецькому сенсі. Проте цей епатаж був природним, а не надуманим чи спеціально
спланованим... Микола Лукаш був передусім поетом, творцем, тобто належав до
числа перекладачів, які дбають не так про відповідність перекладу оригіналові,
як за органічне засвоєння канонічних творів світової літератури українською
мовою. Його переклади мали відповідати передусім українському світовідчуттю і,
не побоюся цього слова, - українському духові.", - згадує похресниця
майстра Роксана Харчук.
Пане-брат Лукаш як і раніше лишається простою й відкритою людиною у
спілкуванні зі своїми приятелями, без жодного пафосу й гламуру, активно
підтримує здібних перекладачів-початківців. Переживши Голодомор і більшовицькі
репресії кінця 30-х років, війну й окупацію, він призвичаївся до радянської
реальності.
Однак 1973 року, вперше за весь публічний період своєї творчості, Микола
Лукаш не втримується й без жодного галасу, звичайною поштою, надсилає звернення
на адресу керівництва Радянської України, в якому пропонує ув'язнути себе
замість засудженого за книгу "Націоналізм чи русифікація?" Івана
Дзюби:
"У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди
літератора Дзюби Івана Михайловича на певне, офіційно у нас не існуюче питання,
за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один з нарсудів м. Києва,
та беручи до уваги:
а) стан здоров'я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити
бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі здається
майже рівно вартним, через те більш-менш байдужим,
– прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене
йому судом покарання.
З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член Спілки Письменників
України.
"Чим був викладаний такий дивовижний вчинок? "Миколу Лукаша іноді
ототожнюють із Дон Кіхотом, який, як відомо, боровся із вітряками", -
пояснює його похресниця Р. Харчук. "Він, як і його літературний герой, був
лицарем. Його ж оточення, зокрема й літературне, втратило розуміння лицарства
вщент. Саме у цьому й вкорінена уся ця міфологія, яка насправді була життям
Миколи Лукаша, його розумінням, відчуттям і сприйняттям реальності. Саме лицарством
пояснюється й "божевільний" лист на підтримку І. Дзюби".
Після цього звернення Микола Лукаш зазнає репресій з боку уряду, його
виключають зі Спілки письменників України. Одного з найталановитіших митців,
феноменального поліглота й ерудита намагаються приборкати вимушеним жебрацтвом.
"Микола Лукаш, звичайно, ненавидів совєтську систему і через її
брутальну, брехливу ідеологію, і через неестетичність. Однак у даному разі
правильніше було б сказати, що він ненавидів облудність усіх політичних
режимів, а вражав його не так суспільний цинізм, як цинізм людський... Він,
звичайно, страждав із багатьох причин, але, можливо, передусім через втрату
віри в людську гідність. Адже був принциповим ідеалістом і романтиком", -
переконана пані Роксана.
Позбавлений можливості будь-якого друку й скільки-небудь стабільного
заробітку, часто залишаючись просто голодним, Микола Олексійович Лукаш
здебільшого грає в шахи й більярд, засідає в доміно у Маріїнському парку,
дивиться "Динамо" і вештається містом без верхнього одягу навіть
узимку, дедалі рідше відмовляється від чарки горілки, однак і працює для
прийдешніх читачів.
"Все сталося так, як мало бути. Ми безсилі щось змінити. Просто
віднині я – persona non grata... Беруся за вивчення ще однієї мови", -
переповідає слова Маестро М. Лещенко.
Вірний друг і колега, також визначний представник української
перекладацької школи ІІ половини ХХ століття, поліщук Григорій Кочур з
Чернігівщини, інші друзі з числа українського дисидентського руху намагаються
частіше запрошувати митця на гостини та в генделі, забезпечуючи йому таким
чином хоч якийсь "прожитковий мінімум".
Попри дедалі більшу депресію, Микола Лукаш намагається не здаватися,
розважається життям так, як того дозволяють обставини й його однокімнатній
квартирі без меблів, але зі стосами книжок, - саме він збагачує київську богему
словами "злукошитися" та "злукашіння", що набувають
значення "поринути у вимушену бездіяльність"...
"Його цікавила література іронічна, грайлива, жартівлива і
фантастична, в якій обов’язково з’являвся диявол і мотив спокуси, балансування
на грані між Божественним і пекельним. Микола Олексійович, звичайно, чудово
знав, що означає носити у своїй душі пекло, хоча зазвичай виглядав дуже
спокійним і врівноваженим. Однак іноді у нього проривалося, що він не хоче
жити", - згадує похресниця митця.
З початком 80-х років твори Миколи Лукаша знову друкуються, однак
формальної реабілітації, не кажучи вже про визнання, немає. Поет переносить
складну онкологічну операцію, його невгамонне раніше творчє натхнення поступово
згасає, хоча з початком "перебудови" у 1987 році митця ще встигають
поновити у лавах Спілки письменників...
За життя Миколи Лукаша його творчість ніколи не була гідно вшанована,
Маестро тричі висували на здобуття Шевченківської премії, проте щоразу його
кандидатура відхилялася.
"Микола Олексійович Лукаш був геній. Таких постатей, як Микола Лукаш,
я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією. Він був геній, він
був український геній. Мені пощастило: це була найближча мені людина в
Україні", - зізнається поет Мойсей Фішбейн.
29 серпня 1988 року Микола Лукаш іде з життя, лишивши прогалини в перекладі
"Дон Кіхота", не здійснивши задуманий переклад "Гаргантюа і
Пантагрюеля", так і не дочекавшись видання свого фундаментального
фразеологічного словника, який збирав протягом десятиріч...
Не менш цінний матеріал з лексикографічних карток української ненормативної
лексики, які готував Микола Лукаш для переладу творів Франсуа Рамбле [François
Rabelais] й омріяного ним словника "Моя матюкологія", де одних
синонимів слова "повія" могло б бути 286 штук, спалила після смерті
митця його сестра Параскева Борисенко, на думку якої "ці слова"
компроментували її брата.
Лише через 15 років після смерті Маестро в столиці було видано його
багатющий словник-довідник "Фразеологія перекладів Миколи Лукаша" від
упорядників Олександра Скопненка й Тетяни Цимбалюк, що умістив у себе
ідіоматику, пареміологію, перифрази, тавтологічні словосполучення, усталені
порівняння, традиційні формули припрошення, побажання, клятв, божби,
прокльонів, каламбурні словосполучення, вирази розмовних кліше й усі інші
глибини мови, уживані в Лукашевих перекладах.
Будинок, в якому жив Микола Лукаш
2.Перекладацька діяльність
В історії кожного народу переклад займає особливе місце. Він завжди є засобом
опосередкованого спілкування, взаємопроникнення літератур, могутнім джерелом
збагачення національної культури. Вплив перекладної літератури на світовідчуття
людства – загальновизнаний. Яку важливу роль відіграє художній і науковий
переклад в утворенні і виробленні літературної мови – основної прикмети
повноцінної нації – доводити нема потреби. Досить послатися на приклад хоча б
літературної латинської мови, що її започаткував переклад Гомерової “Одіссеї”
Лівія Андроніка, здійснений 250 р. до н. е. Або ж на приклад французької прози
початку XVIII ст., розвиткові якої значно сприяв переклад арабського казкового епосу
“Тисяча і одна ніч”: його в епоху повного панування літературного,
інтелектуального і морального конформізму здійснив геніальний А. Галлан. Перекладні
твори збагачують не лише цільову літературу, а й загальну скарбницю світової
літератури, про що слушно писав М. Рябчук: “У сьогоднішньому світі […] кожен
твір незримо, опосередковано або й прямо і явно позначається на всій
світовій літературі, впливає на
неї через безліч літературних і позалітературних чинників. Те саме стосується і
літературних перекладів, не тільки “експорт”, а й “імпорт” літератури є внеском
у світову культуру”
Українська
перекладацька традиція – багатовікова. Наша історія склалася так трагічно, що
українська мова й література – головні чинники формування нашої нації в часи
бездержавності – ніколи не мали сприятливих умов для функціонування. Саме тому
перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно
важливу роль у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовиразу
нації та збагачення спроможностей рідної мови.
Саме переклад
став єдиним і могутнім покликанням М.Лукаша, потужним центром, у якому сфокусувався
весь талант і колосальні знання Майстра. А результатом цього – сотні й сотні перекладів,
яскравих, вивершених, неповторних, що дають право зараховувати Миколу Олексійовича
до іпостасей Борців за Волю, за Державність України.
Діапазон
перекладацької діяльності М. Лукаша – величезний. Тут світовий епос, лірика й
драма; йому до снаги твори різних художніх напрямів і течій – символізму й
імпресіонізму, експресіонізму й кубізму, сюрреалізму й бароко, він однаково майстерно
перестворював як ті образи, що виросли на фольклорних традиціях, так і ті, що в
стилі авангардизму досягали останніх меж парадоксальності. Наче без зусиль
опанував перекладач близько двадцяти мов. Аж ніяк не повний реєстр Лукашевих
перекладів засвідчує обсяг його діяльності, вражаючи кількістю імен,
різноманітністю літературних течій, напрямів, тенденцій: Роберт Бернс, Вільям
Шекспір, Льюїс Керролл і Джон Мільтон з англійської літератури; Гайнріх Гайне,
Йоганн Вольфґанґ Ґете, Ґеорґ Тракль, Йоганн Фрідріх Шиллер, Райнер Марія
Рільке, Ганс Якоб Крістоффель
фон Ґріммельсгаузен, Йозеффон Айхендорф, Юліус Мозен, Вільгельм Мюллер,
Фердинанд Фрейліґрат з німецької; Ґійом Аполлінер, Жюль Лафорґ, Поль Валері,
Поль Верлен, Макс Жакоб, Артюр Рембо, Сен-Поль Ру, Андре Стіль, Ґюстав Флобер,
Оскар Венцеслав Любіч Мілош, Віктор Гюґо, Франсуа Рабле з французької; Мігель
де Сервантес Сааведра і Педро Кальдерон де ля Барка, Фелікс Лопе де Веґа Карпйо
і Федеріко Ґарсіа Лорка, Ніколас Ґільєн з іспанської; Джованні Боккаччо, Джанні
Родарі, Джузеппе Унґаретті, Лоренцо да Понте та Салваторе Каммарано з
італійської; Ханан Вайнерман, Давид Гофштейн та Іцик Фефер з єврейської; Ендре
Аді й Аттіла Йожеф, Імре Мадач та Шандор Петефі з угорської; Петр Безруч і Їржі
Волькер, Карел Гавлічек Боровський і Ундра Лисогорський з чеської; Адам
Міцкевич і Юліан Тувім з польської; Пантелей Матеєв, Христо Смирненський і Єлин
Пелин з болгарської; Бранко Чопич і Володимир Филипович з сербської; Іван Моїк
із словацької; Юрґіс Балтрушайтіс, Костянтин Бальмонт, Андрій Бєлий, Олександр
Блок, Валерій Брюсов, Зінаїда Гіппіус, Максим Горький, Михаїл Ісаковський,
Аполлон Майков, Володимир Маяковський, Дмитро Мережковський, Олександр Пушкін,
Семен Кирсанов, Вячеслав Іванов, Федір Сологуб, Олександр Фет з російської;
Мацуо Басьо, Гонсуї, Кікаку, Коматі, Кьороку, Нарікіра, Садакі, Табіто, Фудзівара
Тейка, Юнтоку та багато інших середньовічних поетів з японської; Квінт Горацій
Флакк з латинської – “при посередництві М. Лукаша до нас у гості, здається,
завітали прапори світового красного письменства всіх естетичних кольорів, від
найсивішої давнини до злободенної сучасності...”1. Незважаючи на таку мовну,
жанрову, стилістичну й тематичну різноманітність Лукашевих перекладів, аналіз
переконує, що перекладач дуже цілеспрямовано добирав твори для перекладу. У
цьому виявилися особливості перекладацької концепції М. Лукаша. Виходячи з
принципу, за яким переклад сприяє вирішенню завдань тієї літератури, мовою якої
здійснюють цей переклад, виходячи з соціально-історичного та національно-культурного
контекстів свого краю, М.Лукаш відбирав для перекладу твори класиків світового
письменства, і це, без сумніву, допомагало збагаченню української літератури.
Допомагало й розмаїття жанрів, напрямів та літературних течій, адже переклади компенсували
відсутність певних напрямів в оригінальній літературі. Характерним для М. Лукаша
було й те, що він не зосереджував свою увагу на всій творчості обраного
письменника, а працював над одним, рідше – кількома творами. Поезію того чи
іншого автора представлено більшою кількістю, але й вірші перекладач добирав із
різних збірок. Лукашеву увагу привертали переважно вершинні твори митців різних
епох і народів, він давав ключі до розуміння стилю кожного з них та відтворення
його у перекладі, демонстрував можливості перетину двох різних культур, шляхи
реалізації прихованої, потенційної сили рідної словесності. Калейдоскопний характер
Лукашевої творчості можна пояснити й бажанням якнайширше осягнути світове
красне письменство та донести його до українського читача; і тим, що твір іноді
перекладено тільки для зразка, для того, “щоб показати, як це треба робити”; і,
можливо, дещо імпульсивною вдачею перекладача, коли настрій вимагав “переключитися”
з одного твору на інший, з протилежною стильовою тональністю. Такий діапазон творчості
свідчить, крім іншого, про широчінь зацікавлень і глибину знань М. Лукаша.
Бездоганний
стиліст, М.Лукаш зумів відчути, а відтак відтворити найтонші нюанси індивідуальної
авторської манери, щоразу переключаючись на мовну стихію іншого поета, не допускаючи
ніколи спрощення стилістичного обличчя оригіналу. Маючи справу не з одним
поетом і не з однією епохою,
він надзвичайно точно імітує різні,
часом протилежні манери, різні поетичні індивідуальності, і водночас творить
власний, виразно самостійний стиль перекладу. Надзвичайно тонкий музичний слух
допомагав М. Лукашеві конгеніально відтворювати ритм, розмір, звукопис поезії
(з повною увагою при цьому до дивергентних і конвергентних рис у просодії та
поетиці мови-джерела і цільової мови). Його переклади сповнені сили, звучності,
соковитості. Це пов’язано з мовною різноманітністю, з багатством інтонацій,
співвідношенням звукових повторів, звуків, синтаксичної будови поезій, які він
перекладав. Його переклади настільки співні, мелодійні, що привертають до себе
увагу композиторів. Зокрема, молода співачка А.Попова виконує пісню “Мельник”
на слова Лукашевих перекладів Р.Бернса “Білий мельник, білий” та “Милий, будь
смілий”, а гурт “Піккардійська терція” – пісні “Нехай...”
У березні 1955
р. рукопис “Фауста” був зданий до складання, у вересні підписаний до друку, а
наприкінці року ошатний 500-сторінковий том з відомими у Німеччині, теж
класичними, ілюстраціями А. Ліцен-Майєра та Ф. Зімма, у чудовому оформленні, в
суперобкладинці — шедевр тогочасної української поліграфії — вийшов у світ
восьмитисячним накладом. “Фауст” одразу став сенсацією для всіх, хто розумів
значення цього першого масштабного перекладного видання після всіх розстрілів
та нищення творців українського письменства й перекладу, та ще й з таким
розкішним оформленням і вступною статтею найвищого авторитета в галузі
іноземної літератури — Олександра Білецького. Отож захват бува загальний, хоч
далеко не всі в літературному світі сприймали перекладацький стиль Миколи
Лукаша, його орієнтацію на глибини української народної мови, максимальне
багатство лексичних і фразеологічних зворотів.
Після того як
М. Лукаш у 1967 р. перервав свою чотирирічну паузу в спілкуванні з “Всесвітом”
і надрукував тут у першому номері уривки із “Премудрого гідальго Дон Кіхота з
Ламанчі”, а в четвертому — добірку поезій Федеріко Гарсії Лорки, саме Г. Кочур
захоплено вітав появу фрагментів “Дон Кіхота”: “Це буде, власне кажучи, перший
український переклад Сервантесового роману, переклад, що відповідає всім
найсуворішим вимогам, позначений глибиною проникнення в оригінал і рисам
надзвичайної словесної майстерності.
Щира й
безпосередня велика стаття-спогад Ілька Корунця “Микола Лукаш як людина й
перекладач” (1999, № 11—12), змальовує маловідомі риси характеру й творчого
обдарування М. Лукаша.
Закоханий у М.
Лукаша як людину й творчу особистість Леонід Череватенко у статті “Розповідь
про відхилені переклади” (1966, № 4) розглядає те, що підготував М. Лукаш для
антології європейського бароко, яка планувалася видавництвом “Радянська школа”,
але у світ не вийшла. Він же статтею “А нам твоє життя — понад усі поеми...”
(1998, № 3) супроводжує публікацію Лукашевих перекладів вірша Джона Мільтона
“Порохова змова” — з латини і “Сонетів до Орфея” Р.-М. Рільке — з німецької. Ще
в одній статті “Так починався Микола Лукаш” (2001, № 9—10), Л. Череватенко
торкається зовсім уже не відомої сторінки творчості великого Майстра — його
юнацьких перекладів російських поетів та російських народних пісень.
Опубліковані тут вірші К. Бальмонта, Д. Мережковського, З. Гіппіус, О. Блока,
А. Бєлого та ряду інших ще не досконалі, але в них уже відчувається рука
майбутнього класика українського перекладу. Розглядаючи у статті довоєнний
архів М. Лукаша, автор робить цікаві
спостереження про становлення вже тоді його громадянського обличчя і
майстерності перекладача.
3.Порівняльний переклад творів.
Знаменита грайлива пісенька I'M VERY YOUNG TO MARRY YET
славетного шотландського ліричного поета Роберта Бернса [Robert Burns] у Миколи
Лукаша та класика російського перекладу Самуїла Маршака [Самуил Маршак]:
Robert Burns
Chorus:
I`m
o`er young, I`m o`er young,
I`m
o`er young to marry yet;
I`m
o`er young, `twad be a sin
To
tak me frae my mammy yet.
I
am my mammny`s ae bairn,
Wi`
unco folk I weary, sir;
And
lying in a man`s bed,
I`m
fley`d it mak me eerie, sir.
I`m
o`er young, &c....................
My
mammie coft me a new gown,
The
kirk maun hae the gracing o`t;
Were
I to lie wi` you, kind Sir,
I`m
feared ye`d spoil the lacing o`t.
I`m
o`er young, &c.
Hallowmass
is come and gane,
The
nights are lang in winter, sir,
And
you an` I in ae bed,
In
trowth, I dare na venture, sir.
I`m
o`er young, &c.
Fu`
loud an` shill the frosty wind
Blaws
thro` the leafless timmer, sir;
But
if ye come this gate again;
I`ll
aulder be gin simmer, sir.
I`m
o`er young, &c.
Микола Лукаш
Приспів:
Я
ще мала, я ще мала,
Я
ще мала, не підросла,
Я
ще мала, не підросла,
Чого
б то заміж я ішла?
Я,
пане, мамина дочка,
Не
можу жить без мами я,
Не
знаю, що мені робить,
Як
поберусь із вами я.................
Є
в мене платтячко нове,
Не
платтячко - картиночка;
До
вас піти - того й гляди
Розтягнеться
шнурівочка.
Із
вами ночі коротать
Було
б моїм обов'язком,
В
зимову ж пору - ніч як вік,
Подумаю,
аж боязко.
Зима
морозами кріпить,
Зима
гуляє хвижею...
Приїдьте
краще на той рік -
За
літо я підбільшаю.
Самуил
Маршак
Припев:
Я
так мала, я так мала.
Еще
так рано стать мне дамой,
И
я бы, право, не могла
На
долгий срок расстаться с мамой.
У
мамы тихо я росла
И
так боюсь людей чужих.
О
сэр, с ума бы я сошла
Наедине
с одним из них!
Мне
накануне рождества
Ночной
наряд купила мать,
Но
я боюсь, что кружева
Мне
после свадьбы могут смять.
Побыть
на свадьбе я не прочь,
Чтобы
потом уйти домой.
Но
так долга зимою ночь,
Что
не пойду за вас зимой.
Вам
лучше лета подождать,
Когда
все яблони в цвету.
Вы
приходите к нам опять,
Когда
чуть-чуть я подрасту
4.Вірші у перекладі Миколи Лукаша
Райнер Марiя РІЛЬКЕ
(1875 — 1926)
Із “Сонетів до Орфея”
Свiчада: ще жоден знавець у свiтi
Не дослiдив як слiд вашу суть,
А ви ж по сутi дiрками в ситi
Обсотуєте частокiлля часу.
Ви цвиндрите показ у пустку, в безвiкнiсть,
У нiвець, де никне вечiрня вiть,
І люстра у вашу б'є непроникнiсть
Шiстнадцятирiжжям, чи як це назвiть.
Деколи в вас постатей повно.
Дехто пройшов. Інших — безмовно —
Ви безумовно пустили навскiс.
Тiльки найкраща залишиться — доки
В тi її строгi i стриманi щоки
Не увiллється просвiтло Нарцис.
Йоганн Вольфганг ГЕТЕ
(1749 — 1832)
Фрагменти з “ФАУСТА”
ПРИСВЯТА
Знов
близитесь ви, постатi туманнi,
Що вже менi з'являлися колись.
Чи
вдержу вас? Чи
знову тiй оманi
Мої чуття прихильно пiддались?
Ви
ринете! Пануйте ж,
нестриманнi,
Коли
вже ви так
владно піднялись;
Моя душа бентежно молодіє,
Коли вiд вас чудовний дух повiє,
Ви принесли веселих днiв картини
І образiв навiки любих рiй;
І першого кохання, й дружби тiнi
Встають, немов у казцi прастарiй.
Згадалися життя зигзаги звиннi,
Минулий жаль, i втрати бiль гiркий,
І ймення тих, що їх зрадлива доля
В цвiту стяла, мов квiти серед поля...
Пiсень моїх не чують нiжнi душi,
Що слухали пiснi юнацьких днiв;
Розвiялись бесiди нашi дружi,
Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.
Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,
Та їх хвала не радує чуттiв;
А тi, що їх, мов рiднi, привiтають,—
Розкиданi, десь по свiтах блукають.
І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна.
Колишнiй сiв мiй, майже занiмiлий,
Лунає знов, мов арфа чарiвна;
Я стрепенувсь, i сльози забринiли,
І серце враз вiдтало аж до дна...
Теперiшне здалека ледве мрй,
А що пройшло — iзнов живе i дiє.
Поль ВЕРЛЕН
(1844—1896)
Із збiрки “САТУРНIЧНІ ПОЕЗІЇ”
МЕЛАНХОЛІЯ
РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинствi про чуднi краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думцi запашнi раї,
Де мiж арф лiтали пави злотоперi,
Де мiж хмар витали зореокi перi!
Нинi перейшов я той чарiвний пруг —
Що ж, життя — наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднiв сiрий струг.
Мрiй широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та менi немилi — жiнка симпатична,
Небагата рима i обачний друг!
Джованнi БОКАЧЧО
(1313 — 1375)
Канцони з “ДЕКАМЕРОНА”
І
Я так пишаюсь iз своєї вроди,
Що не знайду повiк
У iншому коханнi насолоди.
У себе гляну — бачу я тi чари,
Шо вид їх душу втiхою сповняє,
Нi давнi згадки, нi новiї мари,—
Нiщо розкошiв тих не проганяє.
Краси такої бiльш нiде немає,
І я не жду повiк
Нових забав, нової насолоди.
Ту втiху несказанно чарiвничу,
Коли захочу, завше можу мати,
Вона приходить, як її покличу,
Сп'яняти душу, серце звеселяти;
Який то скарб коштовний, пребагатий —
Той не збагне повiк,
Хто не зазнав такої насолоди.
Що бiльше я на скарб отой дивлюся,
То дужче загоряюся жагою,
Я тi розкошi п'ю i не нап'юся,
Коли ж я спрагу серця заспокою?
Знемогою охоплена п'янкою,
Не хочу я повiк
Деiнде засягати насолоди.
ІІ
Щаслива я над всяке порiвняння:
Здiйснилися усi мої
бажання!
Прийди ж до мене, владарю Амуре,
Всiх благ моїх i радощiв причино;
З тобою заспiваю
Не про зiтхання, не про днi зажури,
Що ти змiнив на втiху доброчинно,
А про жагу безкраю,
Що в нiй горю, щаслива, й не згоряю,
Тобi мої несучи обожання.
В той день, як загорiлась я жагою,
Явив, Амуре, ти моєму зору
Коханця молодого,
Що силою, завзяттям i красою
Над усiма у свiтi вiзьме гору —
Нема нiде такого...
Я мрiю i спiваю лиш про нього,
Лише йому палке мое кохання.
Але найбiльше те мене втiшає,
Що милому i я так само мила
З твоєї ласки, Боже!
На сьому свiтi все тепер я маю,
Усе, чого душа моя хотiла,
А на тiм свiтi, може,
Господь Всевишнiй люблячим поможе
І нам дарує вiчне раювання.
ТАНКА ПОЕТІВ VІІІ-ХVІІІ
ст.
Мацуо БАСЬО
(1644—1694)
ХОККУ
***
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.
***
Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ, -
чую цілу ніч.
***
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.
ВДАЧА
Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки -
то й сніданок весь.
***
Пущу коня вбрід -
полегесеньку впишусь
в літній краєвид.
***
На старім ставку
жаба в воду плюснула -
чули ви таку?
***
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!
***
Степу рівнява -
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.
***
Я заріс, як щіть.
А худий який, блідий!
Весняні дощі...
***
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.
***
Вже й по маю - ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.
***
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.
Немає коментарів:
Дописати коментар