Прихильники

неділя, 15 березня 2020 р.


ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року. На суворий час, коли по селах тривало «знищення куркульства як класу», закривалися й руйнувалися церкви, засновувалися тсози, колгоспи й лікнепи, припало дитинство письменника, який виріс в одному з мальовничих куточків України, на перехресті трьох областей: Полтавської, Кіровоградської, Дніпропетровської — в придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині.
Щойно була закінчена десятирічка — налетіла війна, і вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941 поранений. Після госпіталю — знову військове училище, фронт і тяжке поранення в груди 1942, після якого — полон, і до лютого 1945 — фашистські концтабори смерті.
З 1946 — він у рідних краях, навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
В 1961-1963 pp. П. Загребельний — головний редактор «Літературної газети» (яка тоді здобула і свою нову назву — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися і його три перші романи «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека».
У 1979-1986 П. Загребельний очолював Спілку письменників України, був головою Комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка.
П. Загребельний — романіст. Однак починав з новел і повістей, підходячи в них до своєї теми, жанру, стилю. Опубліковані ним у другій половині 50-х років збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958) вирізнялися серед численних книжок новелістичного потоку.
Серйознішою творчою заявкою П. Загребельного стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена молодому солдатові, який загинув у фашистському концтаборі. Життєвий матеріал, що послужив основою повісті, був близький власному воєнному досвідові автора, і вже цим були зумовлені позитивні якості твору. Кроком уперед став наступний роман П. Загребельного «Спека» (I960). Виходячи з наміру, що стане постійним його принципом, — класти в основу задуму полемічну настанову, а часто й заперечення «типових», «середніх» взірців, письменник у «Спеці» прагнув спростувати стереотип «виробничого» роману, позбавленого людинознавчої глибини, духовної проблематики.
Опублікований 1964 роман П. Загребельного «День для прийдешнього» засвідчував як загальні прикмети літературного процесу, так і чимало ознак індивідуального зростання письменника. Тут відтворено гострий і цікавий конфлікт, привернуто увагу до наболілої соціально-етичної проблеми, влучно змальовано ряд характерів, у тому числі й складних, суперечливих. Винахідливою була й сама композиція роману, який, охоплюючи великий життєвий матеріал, розповідав лише про один день, одне засідання в Інституті житла («Вечір», «Ранок», «День» — так автор називає три частини твору).
Органічно й оригінально розкрився тут розповідний хист П. Загребельного. Присутність автора постійно відчутна в романі — він виступає як вельми темпераментний, цікавий і ерудований коментатор. Така пройнята іронією розповідь виступала активним стилетворчим чинником, подекуди потісняючи об'єктивний саморозвиток характерів, хоч тут і велике місце посідають внутрішні монологи, спогади, рефлексії героїв.
Переконаність у тому, що в кожній новій книжці письменник має виступати по-новому, не повторювати не тільки інших, а й себе попереднього, штовхає П. Загребельного до написання романів експериментальних, з надто широким «розкидом» за матеріалом, і за темою, і за проблематикою, і за композицією («Шепіт», 1966, «Добрий диявол», 1967).
Значно змістовнішим і результативнішим творчим пошуком позначений роман «Диво» (1968). Автор робив спробу поєднати в одній розповіді далеку минувшину й сучасність. У «Диві» стали поруч: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я». — «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща». — «1941 рік. Осінь. Київ». Зіставлялося те, що реально було розділене майже тисячоліттям. І героєм роману виступала Софія Київська — мистецький витвір, що справді належав XI століттю, і такою ж мірою століттю двадцятому, — незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться».
Звернення до історичного матеріалу зумовило більшу дисципліну художнього мислення, автор показав себе як майстер пластичних, багатотональних, опуклих картин та характерів; у «Диві» значно виразніша, цілісніша, ніж у попередніх романах П. Загребельного, авторська художньо-філософська концепція.
Відштовхуючись од запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом («...святей Софьи, юже созда сам...»), полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта («Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння...»), П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановитого митця древніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предка, вірного сина своєї землі.
Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію знаменитого собору, продовжує справу батька). Це все розвиток тої ж теми мистецтва — і як «дива», і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого.
Після «Дива» виступи П. Загребельного в історичному жанрі стають постійними — існує вже ціла серія його творів про Київську Русь та інші періоди вітчизняної й світової історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Деякі з важливих і цікавих ідей «Дива» письменник поглиблює в «Первомості», розмірковуючи про глибокі коріння патріотичних почуттів, властивих простолюдові, в даному разі смердам, розкритим тут у ряді цікавих і примітних образів, а так само і про «родовід» бездуховного утилітаризму та прагматизму (воєвода Мостовик, «попидло» Стрижак, «підслухайло» Шморгайлик та ін.).
Прикметно, що кожний із історичних романів П. Загребельного містить бодай кілька цікавих, добре розроблених і соціально, й психологічно, змістовних характерів. Це, зокрема, внутрішньо зболена Євпраксія, яка зовсім юною потрапляє в Саксонію як дружина маркграфа і там, серед духовного блуду й бруду, втрачає ціле життя, не втрачає тільки до старості й смерті несхитного потягу до землі «чеберяйчиків», любові до рідного краю. Це Роксолана — Анастасія Лісовська, донька українського священика із Рогатина, яку п'ятнадцятилітньою продали в ясир і яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, стала незабаром його улюбленою жоною, баш-кадуною і «майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу».
«Роксолана» — роман історико-психологічний. П. Загребельного передовсім цікавить, як і чому Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового чи видатного в історії, «не загубилася і не згубилася в вік титанів» епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою людську й жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо. Боротьбу Роксолани і Євпраксії живила пам'ять про рідну землю, вона була тим «порогом», який уберігав їхні особистості, не давав їм бути поглинутими чужорідним оточенням.
Два начала — народне й особистісне, дві сфери — історію і психологію, два крила — людини-державця, творця подій і людини з усім своїм неповторним, сокровенним індивідуальним світом П. Загребельний поєднав в історичному романі «Я, Богдан», що має підзаголовок «Сповідь у славі».
Твори П. Загребельного з минулого, безумовно, відіграли «пожвавлюючу» роль в українському історичному романі 70-х років, вони ніби зруйновували «межові стовпи» між історією і сучасністю, що відчувалося передусім у їхньому моральному пафосі, аналітично-дослідницькому прицілі, полемічності проблем, філософській наснаженості, оригінальних композиційних нововведеннях, вільністю і іронічністю розповіді, різноманітних прийомах вмонтування в розповідь документів (дійсних і вигаданих) тощо.
Інтерес, який П. Загребельний виявив у «Спеці» та «Дні для прийдешнього» до зображення робітничого життя, проявився і в трьох невеликих романах: «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971) та «Намилена трава» (1974), об'єднаних спільними героями і передусім — образом молодого трубопрокатника, щирого, схильного до здорового скептицизму, іронічного Дмитра Череди. Не все в трилогії виписане на доброму художньому рівні, на багатьох сторінках відчувається наліт белетризму; в «Намиленій траві» — надмір «викривальної» публіцистики (це — репортаж про перебування героя в США).
Те, що в трилогії «З погляду вічності» ніби розподілялося по окремих романах («виробничому», «психологічно-драматичному», «політичному»), автор, очевидно, прагнув синтезувати, сполучивши «простір і інтимність» (вислів М. Слуцкіса), у романі «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980).
Пожвавлення в другій половині 70-х років на ниві тієї прози, яку називали то «вільною» і «умовною», то «химерною» і «фольклорною», не могло не зачепити і П. Загребельного. Більше того, він виступив тут одним із перших, написавши веселий, іскристий, заснований на бурхливій фантазії і примхливій грі уяви роман «Левине серце» (1978), вдало поєднавши стильові ресурси гумору, зокрема народного, іронії, лірики й публіцистичності, навіть подекуди документалізму.
Як завжди, в романі багато інформації, здебільшого, ясна річ, поданої сміховинно, — від відомостей про Гомерову «Іліаду», козаків Запорозької Січі і до з'ясувань, що таке «українські вареники», або «фуражна корова», або «дисертація»...
Продовження «Левиного серця» — роман «Вигнання з раю» (1985) критика сприйняла стриманіше, зауважуючи пряміші, більш лобові й менш «грайливі» художні розв'язання в творі.
П. Загребельний часто виступає з критичними й літературознавчими статтями в пресі, доповідями, промовами й інтерв'ю, виявляючи в них уже відомі з його романів темпераментність, полемічність, гнучкість думки й стилю, ерудованість. Ці виступи письменника зібрані в книжці статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981), хоч, звичайно, не все тут рівноцінне й повноцінне. До неї ввійшла й невелика, перейнята непідробним ліризмом повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині.
І критика та публіцистика, і драматургія (п'єси «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спокою»), і передовсім, звичайно, романістика П. Загребельного виявляють індивідуально самобутній письменницький стиль, своєрідний творчий світ.
Бурхливий і спонтанний, нерідко стихійний творчий метод зумовив і відповідний до нього оригінальний стиль: за прозовою манерою П. Загребельного закріпилося визначення вільної, розкутої, а то й «ексцентричної»; серед її інгредієнтів — насиченість розповіді найрізноманітнішою інформацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою емоційною барвою, іронічність тощо.
Певна річ, романістика П. Загребельного не вільна від уже згадуваних елементів белетристичності, полегшеного імпровізаторства, похибок чуття міри й самоконтролю, але справедливо й те, що мистецький неспокій автора, новаторський порив не дають цій рухливій прозі канонізуватися: майже кожний новий роман П. Загребельного ще різкіше окреслює й доводить її оригінальність, заперечує будь-яку застиглість у тематиці, характерології, поетиці.
«Горбачовську перебудову» П. Загребельний зустрів із випередженням, опублікувавши 1984 у журналі «Вітчизна» (№ 1-2) роман «Південний комфорт», пройнятий пафосом гострого сатиричного викриття прокурорсько-суддівського корпусу, його закулісного життя, корупції, безпринципності, зловживань, прихованих за демагогією.
Твори П. Загребельного кінця 80-х — початку 90-х, повісті «Неймовірні оповідання» (1987), «Безслідний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992) вирізняються назагал значно похмурішим, менш оптимістичним поглядом на світ, на саму людську істоту: письменник не пом'якшує висновків, не приглушує різкості, коли йдеться про зображення аморального, аномального, відворотного.
Понад 20 романів, своєрідних, цікавих (найновіші — «Тисячолітній Миколай», 1994, «Юлія» (1997, «Вітчизна») — такий творчий доробок Павла Загребельного. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі позначені неспокійним, зарядженим на новаторство темпераментом їхнього автора, активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, всі тою чи іншою мірою справляли відчутний — каталізуючий — вплив на літературний процес, поглиблювали український художній пошук.
У 2004 П. Загребельний нагороджений званням Героя України.
Павло Загребельний помер 3 лютого 2009 року в Києві.


Немає коментарів: