Іван Франко, використання "хмари слів" на етапі закріплення матеріалу

https://drive.google.com/file/d/1fmXxj5yX7aTw4hOZ9Zf-snMmBsTdg85W/view

Особливості створення організаційних документів

Організаційні документи — це документи, що закріплюють конкретні функції, права та обов’язки органів управління на тривалий час.

Організаційні документи слугують для організування, упорядкування та погодження будь-якої діяльності. Вони дозволяють створити узгоджену програму дій, об’єднати людей, підрозділи, установи для досягнення спільної мети, надаючи при цьому їх діяльності планомірний та узгоджений характер.

Таким чином, з розроблення організаційних документів розпочинається не тільки функціонування установи, але й виникає управлінська діяльність, що врегульовується за допомогою права.

До організаційних документів можна віднести: положення, статути, регламенти, інструкції, правила, розклади та певною мірою договори.

Зазначені документи розробляються висококваліфікованими спеціалістами. Цьому передує значна робота з вивчення різноманітних аспектів діяльності установи або її структурних підрозділів, а також чинного законодавства з цих питань.

Підготовка положень

Положення — це правовий акт, що установлює основні правила організаційної діяльності установ (органів влади), їх структурних підрозділів, а також організацій і підприємств (філій).

Складають положення переважно під час створення нових установ чи організацій. Положеннями також визначається правовий статус тимчасово створених комісій, груп, бюро тощо. Це може бути також зведення правил, що регулює певні напрями діяльності.

Положення можуть регламентувати діяльність посадових осіб. В окрему групу виділено положення, які регулюють сукупність організаційних, трудових та інших відносин з конкретного питання.

Положення бувають типові й індивідуальні.

Типові положення розробляються і, як правило, затверджуються вищими органами управління для системи установ і підприємств.

Індивідуальні положення створюються на основі типових і затверджуються керівником установи.

Положення про конкретну установу затверджується розпорядчим документом вищої організації (органу влади).

Найбільш численну групу складають положення про проведення різних конкурсів, оглядів та інших заходів. Текст положення, звичайно, складається з таких розділів:

1.  Загальні положення.

2.  Основні завдання.

3.  Функції.

4.  Права та обов'язки.

5.  Керівництво.

6.  Взаємовідносини.

7.  Майно та кошти підприємства.

8.  Виробнича та господарча діяльність.

9.  Контроль, перевірка та ревізування діяльності.

10.  Реорганізація та ліквідація.

У положенні вказуються основні та оборотні кошти, порядок придбання майна, амортизаційні відрахунки та їх призначення, прибуток, відрахунки на премії робітникам та службовцям, житловий фонд, службові приміщення, порядок використовування надлишків невикористаних обігових коштів.

Залежно від специфіки діяльності в положенні може також відображатись хід капітального будівництва, винахідництва та раціоналізації, стан матеріально-технічного забезпечення, трудовий режим, порядок розподілу житла, страхування та інше.

Підписує положення керівник установи і затверджує вища за порядком підпорядкування організація.

Типовий формуляр положення містить такі реквізити: зображення Державного герба України; назву відомства, організації,

структурного підрозділу; гриф затвердження; назву виду документа (положення); місце видання документа; реєстраційний номер документа; заголовок до тексту документа; текст документа; підпис; гриф погодження документа; візи документа.

Підготовка статутів

Статути — це юридичні акти, якими оформляється утворення установ, організацій чи товариств, визначаються їх структура, функції, взаємовідносини з іншими організаціями чи громадянами і правове становище у визначеній сфері державного управління або господарської діяльності.

У першому статуті, що був складений на початку VI ст. нашої ери, регламентувалось життя ченців. Його автором був італійський чернець Бенедикг Нурсійський. Тому і статут став називатись «бенедиктським», а всі монастирі, в яких дотримувались цього документу, утворили орден Святого Бенедикта.

Статут — це зведення правил, які регулюють:

а)  основи організації та діяльність підприємств і установ певної галузі господарства;

б) умови створення, склад, будову та діяльність конкретного підприємства, організації або установи, певної галузі чи сфери управління;

с) конкретну сферу діяльності установи і таке інше.

Статут включає такі реквізити:

•  гриф затвердження вищою організацією або органом управління;

•  найменування виду документа (статут);

•  дату документа;

•  заголовок до тексту документа;

•  текст документа;

•  відмітка про наявність додатків;

•  гриф погодження;

•  відмітку про державну реєстрацію.

Звичайно, текст статуту розбивається на статті (пункти), які групуються в розділи (позначаються римськими цифрами).

Текст статуту, як правило, складається з таких розділів:

1. Загальні положення, в яких розкриваються мета, завдання, її функції, чинність статуту по об’єктах та суб’єктах і т. ін.

2.  Головна діяльність, її зміст.

3.  Планування та облік робіт.

4.  Призначення допоміжних служб.                 

5.  Взаємодія з іншими органами, аналогічними за діяльністю.

6.  Специфічні особливості діяльності.

7.  Відповідальність організації за належне виконання зобов’язань.

8.  Порядок вирішення спорів, подання претензій та інше.

9.  Звіт, звітність і контроль.

10.  Зовнішньо-економічна діяльність.

11.  Реорганізація та ліквідація.

Статути можуть бути типові та індивідуальні.

Типові статути розробляються для певних систем установ чи підприємств і затверджуються вищими органами держави, з’їздами громадських організацій.

Індивідуальний статут укладається для певної установи чи організації шляхом конкретизації типових статутів і затверджується вищою організацією, якій підпорядковується зазначена установа.

Зміст, формуляр статуту, порядок оформлення, погодження і затвердження такі самі, як для положення. Статут являє собою основу для розробки положення.

Статути є основою діяльності господарських, громадських, кооперативних, приватних організацій, спортивних добровільних товариств тощо.

Статути господарських організацій мають свої особливості. В цих статутах визначаються порядок вступу в організацію, права та обов’язки її членів, органи управління, порядок виборів, оплати членських внесків та ін.

Статут орендного підприємства визначає: мету і завдання підприємства, виробничо-господарську діяльність, утворення і використання коштів, створення і використання пайового фонду, членство у підприємстві, відповідальність працівників, органи самоврядування, права й обов’язки загальних зборів орендарів, права й обов’язки дирекції, права й обов’язки директора, відповідальність органів самоврядування і їхніх членів, прийняття ухвал і передавання повноважень.

Статут малого підприємства визначає:

• засновників — юридичних осіб, громадян, із зазначенням, чи підприємство є заново створеним, чи виділеним із складу діючого; завдання і функції підприємства; майно підприємства;

•  управління підприємством;

•  організацію і оплату праці;

•  звіт, звітність і контроль;

•  зовнішньоекономічну діяльність:

•  порядок реорганізації і припинення діяльності підприємства.

Статут колективного підприємства, статут товариства з обмеженою відповідальністю, статут акціонерного товариства складаються за тією самою схемою, що й попередні.

Гриф «ПОГОДЖЕНО» пишуть у лівому куті документа великими літерами; великими літерами у правому куті пишуть і слова «СТАТУТ ЗАРЕЄСТРОВАНО».

Рубрикація для статуту обов’язкова; нумерують не лише розділи, а й пункти у межах кожного розділу. Для текстів ділових документів властиві стандартні початки і закінчення.

Після затвердження вищою організацією статути піддягають обов’язковій реєстрації в державних органах (для товариств з обмеженою відповідальністю, приватних та малих підприємств таким органом є районна державна адміністрація за місцем вказаної юридичної адреси, яка видає підприємству свідоцтво про реєстрацію). Лише після реєстрації новостворена організація може розпочинати своє функціонування.

Підготовка регламентів

Регламент — це організаційно-правовий акт, який регулює організаційні та процедурні питання діяльності установ та підвідомчих підрозділів, а також організацій, що належать до сфери їх управління.

Широкого розповсюдження регламенти набули в діяльності органів місцевого самоврядування. Так, типовий регламент місцевої державної адміністрації, містить такі роздали:

•   Загальні положення.

•   Планування роботи місцевої держадміністрації.

•   Організація роботи апарату місцевої держадміністрації.

•   Кадрова робота.

•  Організація роботи з документами та контролю за їх виконанням.

•  Організація звернень громадян та проведення особистого прийому громадян.

•  Організація правового забезпечення діяльності держадміністрації.

•  Консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби і комісії місцевої держадміністрації.

•   Порядок підготовки та проведення нарад.

•  Порядок внесення та розгляду проектів розпоряджень голови місцевої держадміністрації.

•  Публічне обговорення проекту розпорядження голови місцевої держадміністрації.

•  Взаємовідносини місцевої держадміністрації з іншими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Згідно зазначеного документу організована діяльність та вирішуються процедурні питання в обласних, Київській та Севастопольській міських, районних та районних у містах Києві та Севастополі державних адміністраціях.

Складання інструкцій

Інструкція — це зведення правил, детальні настанови, приписи керівного органу чи особи службовим особам або органам, обов’язкові для виконання.

Інструкція — підзаконний правовий акт, що видається з метою роз’яснення і визначення порядку застосування законодавчого акту, наказу міністра чи керівника іншого державного органу. В широкому розумінні цього слова — це може бути вказівка технічного порядку (правила користування механізмом чи спосіб виконання якої-небудь технічної роботи тощо)

Інструкція є документом, у якому викладено правила, що регулюють організаційні, науково-технічні, технологічні, фінансові та інші спеціальні сторони діяльності і стосунків установ, службових осіб, наприклад:

«Інструкція про порядок розробки...»,

«Інструкція про впровадження...» 

Розрізняють відомчі й міжвідомчі інструкції.

До відомчих інструкцій належать інструкції, обов’язкові дія системи одного відомства (міністерства).

Відомчі інструкції бувають:

— посадові;

— з техніки безпеки;

— з експлуатації обладнання та ін.

Міжвідомчими називають інструкції, які видаються спільно двома або кількома організаціями різних систем. Такі інструкції обов’язкові для установ, організацій і підприємств цих систем, щодо застосування спільних постанов, рішень, розпоряджень і наказів.

Інструкція затверджується вищими органами або керівниками організацій (чи їхнім наказом із зазначенням номера та дати видання). На інструкції може бути помітка про те, що вона є додатком до розпорядчого документа.

При затвердженні інструкції розпорядчим документом у ньому встановлюється термін введення інструкції, зазначаються відповідальні виконавці, а також способи та порядок виконання тих чи інших видів робіт (відхилення від дій, передбачених пунктами інструкції, не дозволяються й кваліфікуються як порушення дисципліни).

Інструкція має такий формуляр: назва організації автора документа, назва виду документа (інструкція); гриф затвердження документа; заголовок до тексту документа; дата документа; реєстраційний індекс документа; місце видання документа; короткий зміст (заголовок до тексту документа); текст документа; посада та прізвище особи, відповідальної за її складання; підпис; візи документа.

Текст інструкції повинен мати вказівний характер, для чого вживають формулювання «повинен», «слід», «необхідно», «не дозволено».

Текст інструкції має бути стислим, точним, зрозумілим, оскільки він призначений для постійного користування. Його подають в логічній послідовності, групують за розділами, яким іноді дають підзаголовки, поділяють на параграфи (позначаються арабськими цифрами). При цьому зручніше користуватися наскрізною нумерацією.

Окрему групу інструкцій становлять посадові інструкції.

Посадова інструкція — це організаційно-правовий документ, у якому визначено основні завдання, обов’язки, права і відповідальність працівника при виконанні ним роботи на певній посаді. Це документ, що визначає організаційно-правове становище працівника у структурному підрозділі і забезпечує умови його ефективної праці.

Без посадової інструкції неможливо підвищувати кваліфікаційні розряди працівникам, які успішно виконують професійні чи посадові завдання та обов’язки, норми праці, творчо та сумлінно ставляться до виробничих доручень і вимог інструкції. Розробляють посадову інструкцію для певної посади, назва якої має відповідати Національному класифікатору України «Класифікатор професій» ДК 003:2010 [144].

Посадова інструкція може бути оформлена на загальному бланку організації або на чистих аркушах паперу.

Складається посадова інструкція з таких розділів:

•  загальні положення;

•  функції;

•  обов’язки;

•  права;

•  взаємовідносини (зв’язки за формою);

•  відповідальність працівника;

•  оцінка працівника.

У загальній частині тексту інструкції зазначають: основні посадові обов’язки працівника; порядок займання посади; кваліфікаційні вимоги; кому підпорядковується і що повинен знати; основні документи, якими треба керуватися.

У розділі «Функції» вказують предмет, зміст і перелік видів робіт.

Інструкцію затверджує керівник установи (організації). На ній робиться помітка про те, що вона є додатком до розпорядчого документа.

В разі затвердження інструкції наказом у ньому вказується термін введення інструкції, необхідні заходи та виконавці.

Підготовка правил 

Правила — це службові документи організаційного характеру, в яких викладаються настанови або вимоги, що регламентують визначений порядок яких-небудь дій, поведінки юридичних чи фізичних осіб, тощо.

За формою і змістом вони схожі на інструкції, іноді є їх складовою частиною (наприклад, правила оформлення вихідних документів входять до інструкції з діловодства).

Реквізити правил: назва установи (організації); реєстраційний індекс документа; дата документа; місце видання документа; гриф затвердження документа; назва документа (правила); заголовок до тексту документа (короткий зміст правил); текст документа (може поділятися на пункти); гриф погодження документа; візи документа.

Виконання правил обов’язкове для кожного, кого вони стосуються, тому їх можна віднести до правових документів. Так, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України Правила дорожнього руху згідно із Законом України «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху по всій території країни.

Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху, повинні розроблятися відповідно до вказаних правил.

Аналогічно правила внутрішнього розпорядку установи мають на меті зміцнення трудової й виконавської дисципліни, досконалу організацію праці та відпочинку, повне й раціональне використання робочого часу, підвищення якості й продуктивності праці. Вони обов’язкові для виконання всіма співробітниками установи.

Згідно статті 142 КЗпП Правила внутрішнього розпорядку мусять бути затверджені трудовим колективом (на практиці — зборами або конференцією) за поданням власника чи уповноваженого ним органу або виборного органу первинної профспілкової організації.

Інструкція, її призначення та будова. Положення. Статут. Правила

Організаційні документи закріплюють конкретні функції, права та обов’язки органів управління, окремих посадових осіб, регламентують організаційні, трудові та інші відносини з конкретного питання.

До найбільш поширених організаційних документів належать положення, статути, інструкції, правила, штатні розписи тощо.

Положення – це правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, їх структурних підрозділів, а також підпорядкованих установ, організацій, підприємств.

Положення є типові та індивідуальні.

Типові положення розробляються вищими органами для системи, як правило, підпорядкованих їм установ, організацій.

Індивідуальні положення розробляються кожною організацією, установою на основі типових. Такі положення підписуються керівниками організацій і затверджуються розпорядчим документом вищої організації.

Положення може мати такі реквізити:- герб; - назва відомства; - назва організації; - гриф затвердження; - назва виду документа; - дата (дата затвердження); - індекс; - місце видання; - заголовок; - текст; - підпис; - позначки про погодження.

Положення набуває чинності з дня його затвердження, якщо інша дата необумовлена в розпорядчому документі, яким затверджене положення.

Статути – це юридичні акти, якими оформляється створення конкретного підприємства, установи, товариства, фірми, визначається їх структура, функції, правове становище.

Статути є типові та індивідуальні. Типові розробляються вищими органами для однотипних підприємств (типовий статут для вищих навчальних закладів). Індивідуальні статути складаються окремою юридичною особою на основі типового.

Проекти статутів, оформлені належним чином, підписані авторами (керівниками) та погоджені в установленому порядку, підлягають затвердженню.

Статути оформляються на папері формату А4 друкарським способом.

Реквізити статуту:– назва підприємства, установи, товариства;– гриф затвердження;– позначка про реєстрацію.– назва виду документа;– місце складання (видання), рік;– текст;– підпис;– позначки про погодження.

Інструкція – це нормативний документ, у якому викладаються правила, що регулюють спеціальні аспекти діяльності і стосунків підприємств, установ, організацій, службових осіб.

Текст інструкції може розбиватися на розділи й пункти і повинен мати вказівний характер. З цією метою вживаються формулювання: “необхідно”, “слід”, “повинен” та ін.

Усі інструкції можна умовно поділити на дві групи:

– інструкції, що регулюють порядок здійснення певного процесу кількома

виконавцями;

– посадові інструкції.

Реквізити інструкції: - назва виду документа; дата, індекс, місце складання чи видання; - гриф затвердження; - заголовок до тексту; - текст;- підпис; - позначки про погодження.

Правила - це зібрання положень, що визначають певний порядок дій, поведінку юридичних та фізичних осіб. Дотримання правил обов'язкове для всіх, кого вони стосуються, а тому вони належать до правових документів. Правила мають такі реквізити:1) гриф затвердження;2) назва виду документа;3) заголовок (короткий виклад призначення правил);4) текст.5) підпис особи, що відповідає за складання правил.

Про розвиток національного театру 1920-1930-х рр.

У роки визвольних змагань українців театр стає важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 роках у Галичині й Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року — Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.

Професійний театр розвивався у двох напрямах. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п'єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка).

Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. Із цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою. Лесь Курбас уперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п'єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра тощо. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в Російській імперії не дозволялося ставити п'єси світових драматургів у перекладі українською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп'єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п'єса («Коли народ визволяється», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

На поетиці символізму будували п'єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати в масах руйнівні інстинкти.

Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади.

Глибоким новаторством відзначилися п'єси Миколи Куліша в постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби диктатури пролетаріату щодо історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних ознак. Це був театр філософського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

Жанровий репертуар драматургії відзначається великим багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», присвятивши її подіям національно-визвольної революції, відтворивши там конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим.

Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії розпочнеться довга й затяжна криза.

Леся Українка. Життєвий шлях

https://www.youtube.com/watch?reload=9&v=pBDpNb-x36I

Ю.АНДРУХОВИЧ, О.ЗАБУЖКО, Ю.РИМАРУК

 ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ТВОРЧОСТІ

Загальний огляд творчості Ю. Андруховича, О. Забужко, І. Римарука

1986 рік, Чорнобиль, - апокаліптичне потрясіння поклало край "радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Похальчук, Ю.Андрухович, В.Медвідь, Є.Пашковський, О. Забужко, І. Римарук.

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко "відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр - в Гарварді.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок - "Травневий іній" (1985), "Диригент останньої свічки" (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто - "Королівство Повалених статуй" (1996), повісті "Інопланетянка" (1992), літературно-філосовських студій "Дві культури" (1990), "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період" (1992.1993), "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" (1997р.), роману "Польові дослідження з українського сексу" (1994р.), повісті "Казка про калинову сопілку" (1999р.),оповідань "Сестро, сестро", "Дівчатка" (1999р.),"Я- Мілена", "Інструктор із тенісу"(2001р.). Автор численних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта(1994р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов'язання (США, 1997р.).

Нині мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.

Юрій Андрухович — сучасний поет, прозаїк, перекладач, есеїст, творчість якого пов’язують із напрямком постмодернізму, що прийшов на зміну модернізму ще на початку 80-х років XX ст., і це має свою точку відліку — 1985 рік, коли Ю. Андрухович разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснували поетичну групу «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Валаган-Буфонада). Зміни в суспільному житті країни відбились і в розвитку літератури: почали з’являтися нові теми, змінився підхід до творчості.

Коли досліджують українську літературу кінця XX ст., наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що знайшов яскраве втілення у творчості Юрія Андруховича, — це і поєднання тенденцій різних стильових течій, опозиційність до традицій, позачасове й позапросторове зображення подій, зміна функцій автора та героя, поява незалежної особистості, часом іронічність чи пародійність тощо. Ці особливості ми спостерігаємо в поетичних творах збірок: «Небо і площі», «Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини» та ін.

Як послідовний митець постмодерністського напряму Андрухович оригінально поєднує патетику з іронією, часом захоплюється стилістичними прийомами або ж ніби замінює ліричного героя якоюсь новою «маскою». Твори поета й прозаїка внесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, не обтяженого сумнівними умовностями, і найперше, що привертає увагу, — у них постає новий образ вільної творчої особистості.

Ігор Римарук — один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління — відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та Ю.Андруховичем — це ініціативна група) літературної майстерні «Пси святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП — це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов'ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов'язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи — мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.

Літературні угрупування (Бу – Ба – Бу, «Нова дегенерація», «Пропала грамота» ), сучасні часописи та альманахи.

Сучасні літературні організації, угруповання, товариства, школи (відгалудження української літератури) « Вісімдесятники »	Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко та ін.
Національна спілка письменників України (НСПУ, оновлена в 1991 р. (І з'їзд), 1996 p. (II з'їзд), 2001 p. (III з'їзд)	Понад 1,5 тис. членів. До 2001 р. - очолював Ю. Мушкетик, з 2001 р. - В. Яворівський
Асоціація українських письменників (АУП), з 1997 р.	Понад 100 письменників, президент - Юрій Покальчук, згодом - Тарас Федюк
«Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), з 1985 р., м. Львів	Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець
«Нова дегенерація», з 1992 p., м. Івано-Франківськ	Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Степан Процюк
«Пропала грамота», з 1991 р., м. Київ	Віктор Недоступ, Семен Либонь, Юрко Позаяк
«Західний вітер», з 1992 р. м. Тернопіль	Віталій Гайда, Борис Щавурський, Василь Махно, Гордій Безкоровайний
«ЛуГоСад», з 1986 р., м. Львів	Іван Лучук, ТІазар Гончар, Роман Садловський
«Червона фіра», з 1991 р., м. Харків	Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Іван Пилипчук та ін.

Сучасну літературно-художню періодику складають друковані та електронні журнали, часописи та газети, які містять художні твори різних жанрів, розділи літературної критики, есеїстику, публіцистичні матеріали тощо, пов’язані з культурно-мистецькою тематикою, а також видання, що, окрім літературного, мають культурологічне, мистецьке чи громадсько-політичне спрямування.

Найстабільніший сегмент ринку літературної періодики впродовж тривалого часу складають журнали, що виходять під егідою Спілки письменників України. Саме завдяки функціонуванню цього органу та державній підтримці, вони визначаються як відносною чисельністю, так і тривалістю існування (окремі з них існують ще з 1920—30 х рр.). Серед спілчанських часописів, заснованих ще в першій половині ХХ ст., варто згадати журнали «Дніпро», «Вітчизна» та «Дзвін». За час свого розвитку ці видання дотримувалися визначених концепцій як щодо змісту, так і формально. У незалежній Україні вони мало в чому змінили свою концепцію, мало пристосувалися до ринкових умов, тому їхній суспільний статус і популярність у сучасних умовах поступово втрачається, як і вагомість у літературно-критичному дискурсі.

Більшість дослідників літературної періодики з виокремлюють харківський часопис «Березіль», який також є органом НСПУ (спільно зі Спілкою художників України). Одноосібно в цьому сегменті ринку стоїть щомісячний «часопис незалежної української думки» «Сучасність». Видання засноване ще 1961 року в Німеччині, згодом видавалося в США; в Україні видається з 1992 року. Унікальність «Сучасності» — в можливостях презентації української літератури закордоном і навпаки, висвітлення літературних та культурологічних явищ української діаспори на сторінках українського видання. За тривалу історію розвитку часопис зайняв належне місце в літературному дискурсі України і діаспори, особливо у 1980 х і 1990 х роках, коли презентував не лише твори молодої літератури, явища «вісімдесятництва» і літературу «дев’ятдесятників», а й був простором для проведення численних дискусій авторів різних літературних напрямів, критиків України і закордону. 2008 року, після нетривалої перерви, журнал відновив свою діяльність в оновленому форматі.

Хронологічно одним із перших серед новостворених часописів літературного спрямування був незалежний культурологічний часопис «Ї», заснований у Львові 1988 року. За час свого видавничого життя часопис дещо змінив концепцію, збільшив наклади, завоювавши свого читача не лише у Львові, а й по всій Україні. «Ї» — один з найкреативніших часописів в багатьох аспектах змісту і формату видання. Сьогодні його зміст переважно культурологічного характеру, проте його літературна частина заслуговує особливої уваги серед поціновувачів мистецтва слова.

Серед видань, які завоювали постійних читачів і поціновувачів сучасної літератури — криворізький літературно-культурологічний журнал «Кур’єр Кривбасу», що виходить з 1994 року під керівництвом Г. Гусейнова. Видання вирізняється досить широким спектром висвітлення сучасного літературного процесу, а тому матеріали, що публікуються у часописі мають своїх читачів серед найрізноманітніших категорій споживачів. З поміж інших літературно-культурологічних видань «Кур’єр Кривбасу» називають винятково «літературним», а його роль чи не найвагомішою в літературному процесі межі століть.

Не можна оминути увагою чи не єдиний спеціалізований критичний часопис «Критика». Видання позиціонує себе як «всеукраїнський часопис літературно-критичної думки» і видається з 1997 року. Часопис об’єднав фахових літературознавців, істориків, культурологів, письменників, серед яких є знані імена і молоді дослідники, він представляє думку не лише українських науковців і критиків, а й представників діаспори та світових літераторів. Варто лише назвати імена авторів статей: Микола Рябчук, Соломія Павличко, Вадим Скуратівський, Дмитро Затонський, Дмитро Наливайко, Мирослав Попович, Ярослав Грицак, Юрій Андрухович, Богуміла Бердиховська, Юрко Прохасько, Сергій Жадан, Богдана Матіяш, аби зрозуміти, що часопис пропонує інтелектуальну ромову про літературу. Попри звинувачення часопису в орієнтуванні на вузьке коло читачів, часопис усе ж один із найдоступніших серед таких видань і за змістом матеріалів, і за наявністю у книготорговій мережі, щоправда, досі не став запотребований серед широкої читацької аудиторії філологів.

Нове тисячоліття знаменувало появу нових літературних часописів. Першою ластівкою і водночас відкриттям нового формату літературного часопису став центральноєвропейський часопис «Потяг’76», організований Ю. Андруховичем та О. Бойченком.

У лютому 2006 року вийшов друком перший випуск нового літературно-критичного часопису «Київська Русь». Часопис, очолюваний Д. Стусом, сьогодні займає особливе місце в системі сучасної літературно-художньої періодики і може слугувати взірцем концепції сучасного літературно-критичного часопису з новаторським підходом до впорядкування літературного матеріалу та сучасної поліграфії.

2007 року у Львові з’явився літературно-мистецький журнал-книга «Provocatio: поезія, проза, есеї».

Ринкові умови, реалії літературного процесу та інші чинники спричинилися до того, що на книжковому ринку зуміла втриматися незначна кількість літературно-художніх журналів. Окремі припинили своє існування, окремі змінили формат, окремі втратили наклади (яскравий приклад — журнал «Всесвіт», який із 70 ти тисяч примірників у 1990 х роках сьогодні обмежився 1,5—2 тисячами. Загалом наклад більшості літературних часописів сягає 1—2 тисячі примірників, що вкрай мало для літературних видань; більшість із них не передплачують навіть бібліотеки.

Значно доповнюють ринок літературних часописів — альманахи. Ці видання також репрезентують сучасний літературний процес, є його невід’ємною частиною і часом користуються більшим попитом у поціновувачів сучасної літератури, аніж періодичні видання. Серед таких: «Молода нація», «Нова проза», «ЛітАкцент», літературний альманах Форуму видавців у Львові та інші. 

Дієслово. Дієслівні форми

http://www.ridnamova.kiev.ua/html/5.6.html

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року. На суворий час, коли по селах тривало «знищення куркульства як класу», закривалися й руйнувалися церкви, засновувалися тсози, колгоспи й лікнепи, припало дитинство письменника, який виріс в одному з мальовничих куточків України, на перехресті трьох областей: Полтавської, Кіровоградської, Дніпропетровської — в придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині.

Щойно була закінчена десятирічка — налетіла війна, і вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941 поранений. Після госпіталю — знову військове училище, фронт і тяжке поранення в груди 1942, після якого — полон, і до лютого 1945 — фашистські концтабори смерті.

З 1946 — він у рідних краях, навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

В 1961-1963 pp. П. Загребельний — головний редактор «Літературної газети» (яка тоді здобула і свою нову назву — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися і його три перші романи «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека».

У 1979-1986 П. Загребельний очолював Спілку письменників України, був головою Комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка.

П. Загребельний — романіст. Однак починав з новел і повістей, підходячи в них до своєї теми, жанру, стилю. Опубліковані ним у другій половині 50-х років збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958) вирізнялися серед численних книжок новелістичного потоку.

Серйознішою творчою заявкою П. Загребельного стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена молодому солдатові, який загинув у фашистському концтаборі. Життєвий матеріал, що послужив основою повісті, був близький власному воєнному досвідові автора, і вже цим були зумовлені позитивні якості твору. Кроком уперед став наступний роман П. Загребельного «Спека» (I960). Виходячи з наміру, що стане постійним його принципом, — класти в основу задуму полемічну настанову, а часто й заперечення «типових», «середніх» взірців, письменник у «Спеці» прагнув спростувати стереотип «виробничого» роману, позбавленого людинознавчої глибини, духовної проблематики.

Опублікований 1964 роман П. Загребельного «День для прийдешнього» засвідчував як загальні прикмети літературного процесу, так і чимало ознак індивідуального зростання письменника. Тут відтворено гострий і цікавий конфлікт, привернуто увагу до наболілої соціально-етичної проблеми, влучно змальовано ряд характерів, у тому числі й складних, суперечливих. Винахідливою була й сама композиція роману, який, охоплюючи великий життєвий матеріал, розповідав лише про один день, одне засідання в Інституті житла («Вечір», «Ранок», «День» — так автор називає три частини твору).

Органічно й оригінально розкрився тут розповідний хист П. Загребельного. Присутність автора постійно відчутна в романі — він виступає як вельми темпераментний, цікавий і ерудований коментатор. Така пройнята іронією розповідь виступала активним стилетворчим чинником, подекуди потісняючи об'єктивний саморозвиток характерів, хоч тут і велике місце посідають внутрішні монологи, спогади, рефлексії героїв.

Переконаність у тому, що в кожній новій книжці письменник має виступати по-новому, не повторювати не тільки інших, а й себе попереднього, штовхає П. Загребельного до написання романів експериментальних, з надто широким «розкидом» за матеріалом, і за темою, і за проблематикою, і за композицією («Шепіт», 1966, «Добрий диявол», 1967).

Значно змістовнішим і результативнішим творчим пошуком позначений роман «Диво» (1968). Автор робив спробу поєднати в одній розповіді далеку минувшину й сучасність. У «Диві» стали поруч: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я». — «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща». — «1941 рік. Осінь. Київ». Зіставлялося те, що реально було розділене майже тисячоліттям. І героєм роману виступала Софія Київська — мистецький витвір, що справді належав XI століттю, і такою ж мірою століттю двадцятому, — незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться».

Звернення до історичного матеріалу зумовило більшу дисципліну художнього мислення, автор показав себе як майстер пластичних, багатотональних, опуклих картин та характерів; у «Диві» значно виразніша, цілісніша, ніж у попередніх романах П. Загребельного, авторська художньо-філософська концепція.

Відштовхуючись од запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом («...святей Софьи, юже созда сам...»), полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта («Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння...»), П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановитого митця древніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предка, вірного сина своєї землі.

Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію знаменитого собору, продовжує справу батька). Це все розвиток тої ж теми мистецтва — і як «дива», і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого.

Після «Дива» виступи П. Загребельного в історичному жанрі стають постійними — існує вже ціла серія його творів про Київську Русь та інші періоди вітчизняної й світової історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

Деякі з важливих і цікавих ідей «Дива» письменник поглиблює в «Первомості», розмірковуючи про глибокі коріння патріотичних почуттів, властивих простолюдові, в даному разі смердам, розкритим тут у ряді цікавих і примітних образів, а так само і про «родовід» бездуховного утилітаризму та прагматизму (воєвода Мостовик, «попидло» Стрижак, «підслухайло» Шморгайлик та ін.).

Прикметно, що кожний із історичних романів П. Загребельного містить бодай кілька цікавих, добре розроблених і соціально, й психологічно, змістовних характерів. Це, зокрема, внутрішньо зболена Євпраксія, яка зовсім юною потрапляє в Саксонію як дружина маркграфа і там, серед духовного блуду й бруду, втрачає ціле життя, не втрачає тільки до старості й смерті несхитного потягу до землі «чеберяйчиків», любові до рідного краю. Це Роксолана — Анастасія Лісовська, донька українського священика із Рогатина, яку п'ятнадцятилітньою продали в ясир і яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, стала незабаром його улюбленою жоною, баш-кадуною і «майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу».

«Роксолана» — роман історико-психологічний. П. Загребельного передовсім цікавить, як і чому Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового чи видатного в історії, «не загубилася і не згубилася в вік титанів» епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою людську й жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо. Боротьбу Роксолани і Євпраксії живила пам'ять про рідну землю, вона була тим «порогом», який уберігав їхні особистості, не давав їм бути поглинутими чужорідним оточенням.

Два начала — народне й особистісне, дві сфери — історію і психологію, два крила — людини-державця, творця подій і людини з усім своїм неповторним, сокровенним індивідуальним світом П. Загребельний поєднав в історичному романі «Я, Богдан», що має підзаголовок «Сповідь у славі».

Твори П. Загребельного з минулого, безумовно, відіграли «пожвавлюючу» роль в українському історичному романі 70-х років, вони ніби зруйновували «межові стовпи» між історією і сучасністю, що відчувалося передусім у їхньому моральному пафосі, аналітично-дослідницькому прицілі, полемічності проблем, філософській наснаженості, оригінальних композиційних нововведеннях, вільністю і іронічністю розповіді, різноманітних прийомах вмонтування в розповідь документів (дійсних і вигаданих) тощо.

Інтерес, який П. Загребельний виявив у «Спеці» та «Дні для прийдешнього» до зображення робітничого життя, проявився і в трьох невеликих романах: «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971) та «Намилена трава» (1974), об'єднаних спільними героями і передусім — образом молодого трубопрокатника, щирого, схильного до здорового скептицизму, іронічного Дмитра Череди. Не все в трилогії виписане на доброму художньому рівні, на багатьох сторінках відчувається наліт белетризму; в «Намиленій траві» — надмір «викривальної» публіцистики (це — репортаж про перебування героя в США).

Те, що в трилогії «З погляду вічності» ніби розподілялося по окремих романах («виробничому», «психологічно-драматичному», «політичному»), автор, очевидно, прагнув синтезувати, сполучивши «простір і інтимність» (вислів М. Слуцкіса), у романі «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980).

Пожвавлення в другій половині 70-х років на ниві тієї прози, яку називали то «вільною» і «умовною», то «химерною» і «фольклорною», не могло не зачепити і П. Загребельного. Більше того, він виступив тут одним із перших, написавши веселий, іскристий, заснований на бурхливій фантазії і примхливій грі уяви роман «Левине серце» (1978), вдало поєднавши стильові ресурси гумору, зокрема народного, іронії, лірики й публіцистичності, навіть подекуди документалізму.

Як завжди, в романі багато інформації, здебільшого, ясна річ, поданої сміховинно, — від відомостей про Гомерову «Іліаду», козаків Запорозької Січі і до з'ясувань, що таке «українські вареники», або «фуражна корова», або «дисертація»...

Продовження «Левиного серця» — роман «Вигнання з раю» (1985) критика сприйняла стриманіше, зауважуючи пряміші, більш лобові й менш «грайливі» художні розв'язання в творі.

П. Загребельний часто виступає з критичними й літературознавчими статтями в пресі, доповідями, промовами й інтерв'ю, виявляючи в них уже відомі з його романів темпераментність, полемічність, гнучкість думки й стилю, ерудованість. Ці виступи письменника зібрані в книжці статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981), хоч, звичайно, не все тут рівноцінне й повноцінне. До неї ввійшла й невелика, перейнята непідробним ліризмом повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині.

І критика та публіцистика, і драматургія (п'єси «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спокою»), і передовсім, звичайно, романістика П. Загребельного виявляють індивідуально самобутній письменницький стиль, своєрідний творчий світ.

Бурхливий і спонтанний, нерідко стихійний творчий метод зумовив і відповідний до нього оригінальний стиль: за прозовою манерою П. Загребельного закріпилося визначення вільної, розкутої, а то й «ексцентричної»; серед її інгредієнтів — насиченість розповіді найрізноманітнішою інформацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою емоційною барвою, іронічність тощо.

Певна річ, романістика П. Загребельного не вільна від уже згадуваних елементів белетристичності, полегшеного імпровізаторства, похибок чуття міри й самоконтролю, але справедливо й те, що мистецький неспокій автора, новаторський порив не дають цій рухливій прозі канонізуватися: майже кожний новий роман П. Загребельного ще різкіше окреслює й доводить її оригінальність, заперечує будь-яку застиглість у тематиці, характерології, поетиці.

«Горбачовську перебудову» П. Загребельний зустрів із випередженням, опублікувавши 1984 у журналі «Вітчизна» (№ 1-2) роман «Південний комфорт», пройнятий пафосом гострого сатиричного викриття прокурорсько-суддівського корпусу, його закулісного життя, корупції, безпринципності, зловживань, прихованих за демагогією.

Твори П. Загребельного кінця 80-х — початку 90-х, повісті «Неймовірні оповідання» (1987), «Безслідний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992) вирізняються назагал значно похмурішим, менш оптимістичним поглядом на світ, на саму людську істоту: письменник не пом'якшує висновків, не приглушує різкості, коли йдеться про зображення аморального, аномального, відворотного.

Понад 20 романів, своєрідних, цікавих (найновіші — «Тисячолітній Миколай», 1994, «Юлія» (1997, «Вітчизна») — такий творчий доробок Павла Загребельного. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі позначені неспокійним, зарядженим на новаторство темпераментом їхнього автора, активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, всі тою чи іншою мірою справляли відчутний — каталізуючий — вплив на літературний процес, поглиблювали український художній пошук.

У 2004 П. Загребельний нагороджений званням Героя України.

Павло Загребельний помер 3 лютого 2009 року в Києві.