Таємниці життя українських письменників

Зміст
1. Остап Вишня: трагедія посмішки
2. Іван Франко: таємниця сповіді
3. Олександр Довженко: зрадливе кохання
4. Шевченко і жінки: відверто про особисте
5. Таємниці та трагедії кохання Лесі Українки
Список використаних джерел


1.Остап Вишня: трагедія посмішки.


У 20-х роках минулого століття не було в Україні популярнішого письменника, ніж Остап Вишня. Його називали «королем українського тиражу», бо більшим накладом тоді видавали хіба що твори Тараса Шевченка. Однак навіть всенародна слава не врятувала гумориста від тернової дороги більшості його колег-письменників, яким не була байдужою доля Вітчизни. Лише завдяки щасливому збігу обставин Павло Михайлович Губенко (так насправді звали автора популярних донині «Вишневих усмішок») вцілів у жорнах тоталітарної машини терору
.

Остап Вишня у виконанні Юрія Журавля


До столиці — в арештантському вагоні
Не одному поколінню радянських школярів втокмачували, що лише завдяки більшовицькій владі перед народженим у багатодітній селянській сім’ї Павлом Губенком відкрилась дорога до визнання. Та насправді він здобув непогану освіту ще до встановлення диктатури більшовиків. Для цього майбутньому письменникові довелось стати військовим фельдшером, бо для сина відставного солдата наука була доступною лише за «казенний счьот». Вже працюючи у залізничній лікарні, юнак екстерном склав іспити на атестат зрілості та у 26 років вступив до Київського університету.

Батьки письменника

Проте революція зруйнувала всі подальші плани Павла Губенка. Почуття національної самосвідомості привело його до Кам’янця-Подільського, останнього місця перебування уряду УНР. Саме тут у газеті українських соціалістів-революціонерів з’явилися перші фейлетони журналіста-початківця. Та коли довелося вирішувати — їхати в еміграцію чи залишатися в уже радянській Україні, Павло Губенко вибрав рідну землю.


Однак після повернення до Києва «неблагонадійній» студент одразу потрапив до катівні ЧК. Зважаючи на те, що Павла Губенка невдовзі перевезли до тодішньої столиці України — Харкова, арештанта вважали поважною «птицею». Лише особисте заступництво тодішнього редактора газети «Вісті ВУЦВК» Василя Еллана-Блакитного, який переконав слідчих, що надруковані в есерівській пресі матеріали Павла Губенка були спрямовані проти денікінщини, та дав письмове поручительство за «контрреволюціонера», врятували «славу України і її невмирущу усмішку», як згодом назве Остапа Вишню Олесь Гончар, від неминучої загибелі.
Як Вишня одружився з актрисою…
У лютому 1921 року Павло Губенко вийшов на волю, а у квітні його зарахували до штату «Вістей ВУЦВК», де він, добре володіючи іноземними мовами, перекладав отримані редакцією телеграми з-за кордону. Одна з них дала поштовх для написання фейлетону, надрукованого у червні того ж 1921 року. Невдовзі розпочався стрімкий злет всенародної популярності Остапа Вишні. Майже у кожному номері газети — його іскрометні й безжалісні до чинуш і бюрократів матеріали, а в 1923 році вийшла з друку перша книжка.


«Зірковий» письменник навіть одружився із «зіркою» — молодшою за нього на 12 років актрисою Варварою Маслюченко. Однак помиляється той, хто поспішно вирішить, що основою створення цієї сім’ї стало бажання «живого класика» мати красиву кралю у ліжку, а її, відповідно, — заможного «пердуна», здатного оплачувати всі жіночі забаганки. Бо коли Остапа Вишню у грудні трагічного для України 1933 року заарештували і Варвара Маслюченко опинилася перед вибором — відмовитись від чоловіка чи сповна випити гірку чашу дружини «ворога народу», — вона обрала друге.

З дружиною


Причому навіть добилася дозволу, як колись дружини-декабристки, жити зі своїм Остапом у місці відбуття ним десятирічного покарання — селищі Чиб’ю (нині місто Ухта) республіки Комі. Та, на відміну від «кровожерливого» царизму, «гуманізм» радянської влади виявився набагато «вищим», і через місяць подружжя знову розлучили: «зека» Павла Губенка погнали пішим етапом за 1200 кілометрів на копальню Еджит-Кирта на Печорі. Вижити Остапові Вишні допоможе, за його словами, лише віра, що його чекають: «якщо не для любовних утіх, то хоча б для дружнього спілкування».
Стосовно слова «пердун», яке, можливо, когось покоробило, то це теж цитата з Остапа Вишні, який добре усвідомлював, на що перетворить немолодого вже чоловіка десятирічне існування на межі (а точніше, за межею) людської витривалості.
І «знасилував Клару Цеткін»
Втім, усе це попереду, а у 1925 році Остап Вишня був на хвилі успіху. За 10 перших років письменницької діяльності (1923—1933) було випущено понад 140 його книжок, а наклад творів гумориста, надрукованих лише впродовж двох найуспішніших для нього 1929—1930 років, перевищив 2 мільйони екземплярів!
Та що активніше розгортався на селі процес колективізації, то небезпечнішим для влади ставав Вишня, який принципово прислухався лише до голосу власного сумління та керувався здоровим глуздом, а не «лінією партії». Письменника звинуватили у потуранні «невибагливим смакам на рівні триповерхової лайки, порнографічної листівки, похабного анекдоту». Цитата належить перу «критика» Олексія Полторацького, гнівну й аргументовану відповідь якому дав свого часу Микола Хвильовий у статті за красномовною назвою «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки».
Перечитуючи нині цей справді програмний матеріал, розумієш, що безпартійний і жартівливо-єхидний Остап Вишня набагато мудріший за серйозного і щирого у своїх більшовицьких переконаннях Хвильового. Його біда, як і більшості тих, що невдовзі стали жертвами тоталітаризму, полягала в тому, що вони не хотіли помічати, як комунізм і фашизм перетворилися на два різновиди одного і того самого явища.
Чим очевиднішим було, що могутній талант Вишні не стане ідеологічною прислугою вже розпочатих процесів масового розкуркулення і винищення голодом українських селян, тим актуальнішим ставало завдання ліквідації письменника — радше навіть моральної, ніж фізичної. Гумориста заарештували і звинуватили у підготовці замаху на життя секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. У відповідь Остап Вишня іронічно заявив, що більше підстав підозрювати його у намірі «знасилувати» Клару Цеткін. Цю фразу скрупульозно занесуть до протоколу допиту, хоча ідіотизм «пропозиції» цілком очевидний, бо престаріла діячка міжнародного комуністичного руху незадовго до того померла у віці 76 років.
У слідчого було цілком конкретне завдання, і він його виконав. В обвинувальному висновку перелічено всі «злочини» Губенка-Вишні: від контрреволюційної роботи на селі й культурному фронті до участі в терористичній організації та плану кинути бомбу на трибуну з «вождями України» під час Жовтневих свят.
Намір Остапа Вишні убити Постишева саме на трибуні з’явився в обвинувальному висновку після того, як у відповідь на запитання: «В каком помещении вы собирались уничтожить вождей народа?» — пролунала відповідь: «Предпочитаю убивать вождей на свежем воздухе!» Такій мужності й почуттю гумору на порозі смерті можна лише позаздрити!

Остап Вишня у таборі


Губенка засудили до розстрілу, який згодом замінили на «заключение в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7.ХІІ-33 г.».
Скільки ж митися?
Через що довелося пройти Остапові Вишні, свідчать його фотографії до і після табору: на перших — красивий і дужий чоловік, на других — згорблений дідусь в окулярах. Незмінною залишилась хіба що його «вишнівська» усмішка, яка, однак, засвідчує, що у роті 55-річного письменника залишилось лише кілька зубів.



Він кілька разів лише дивом уник смерті. Останній раз — уже у 1941 році, коли гітлерівці опинились під Москвою, а Вишню «про всяк випадок» наказали відправити подалі — аж на Колиму. Для підупалого здоров’ям письменника це було рівнозначно смертному вироку, але начальник табору — українець і колишній шанувальник творів гумориста — удав із себе формаліста: мовляв, в’язня Вишні у мене немає, а щодо Губенка ніяких вказівок не було.
На довгоочікувану свободу письменник вийшов 3 грудня 1943 року — рівно за 4 дні до завершення «відміряного» йому 10-річного терміну ув’язнення. І це при тому, що завдяки клопотанню Олександра Довженка і зверненню Микити Хрущова до Сталіна «особлива нарада» ще 25 вересня 1943 р. ухвалила рішення: «Губенко снизить срок наказания до фактически отбытого и из-под стражи освободить».
Навіть про епопею свого звільнення Остап Вишня оповідав із гумором. На той час його вже перевезли до Москви й утримували на Луб’янці. Однак через загострення виразки шлунка письменника під чужим прізвищем відправили на лікування до однієї зі столичних клінік. І ось до палати заходить медсестра: «Ми вас виписуємо. Ідіть митись і переодягатись!» Привезли «воронком» на Луб’янку. І зразу ж: «Митись і переодягатись!» — «Так я ж тільки що…» — «Разговорчики! Марш!» Ще через кілька годин: «Тебе переводять у Бутирку. Митись і переодягатись!» А там ще дві помивки: на вході й виході. Коли щойно звільнений Остап Вишня відкрив двері готельного номера Максима Рильського, першими словами господаря було: «Бігом митися і будемо святкувати!»Пізнавайте минувшину разом з спільнотою "На скрижалях"
Розтоптана доля — нескорена душа
Потім було тріумфальне повернення в Україну разом із воїнами-визволителями безсмертної «Зенітки» Остапа Вишні. Цей твір у вигляді листівок розкидали з літаків над ще окупованою частиною української території і транслювали по радіо у напівзруйнованих містах і селах уже визволеної України. За свідченням сучасників, «Зенітка» повертала віру, що правда завжди перемагає кривду, хоч би якою могутньою вона видавалася.



Випробування для Остапа Вишні не закінчились. 24 вересня 1946 року в газеті «Правда» вийшла редакційна стаття за красномовною назвою «О пошлых писаниях одного журнала» з розгромною критикою українського «Перця». Прізвища одного з найактивніших авторів часопису в ній не згадано, однак це не завадило старту в Україні вже «персональної» кампанії цькування видатного гумориста. Вишні дісталося навіть за «безідейність і аполітичність» безсмертних «Мисливських усмішок», що нині заслужено належать до скарбниці української літератури.

2. Іван Франко: таємниця сповіді



Був травень 1916-го року. Весна вже буяла на повну, даруючи радість від тепла, сонця та квіткових ароматів. А в своєму будинку на вул. Понінського, 4а лежав хворий та втомлений від страждань Іван Франко. Доля ніколи не пестила поета, посилаючи непрості випробування: смерть батьків в дитинстві, кілька арештів, розлука з першим і, вочевидь, найсильнішим коханням, осуд і переслідування з боку влади та деякої частини суспільства, і наостанок – важка хвороба, яка завдавала поетові невимовних мук. І навіть перед смертю доля знову не зглянулася над ним. В ці важкі травневі дні, коли так потрібна підтримка найрідніших людей – їх не було поряд.
Дружина Ольга знемагала від психічної хвороби і лікувалася в лікарні на вул. Кульпарківській. Найстарший син Андрій – батьків улюбленець – помер три роки тому від епілепсії. Двоє інших синів – Тарас та Петро в рядах січових стрільців боролися на фронтах Першої Світової війни.
Наймолодша з дітей дочка Анна в червні 1914 року виїхала до родичів у Києві, і через початок війни не мала змоги повернутися додому.


Іван Франко, Львів 1913 рік
У багатьох спогадах сучасників зазначається, що останні роки життя Іван Франка характеризувалися релігійними роздумуваннями. Отець д-р Йосип Застирець вважав, що причиною цього була смерть сина Андрія (помер в 1913 р.) та друга молодості Михайла Павлика (помер в 1915 р.), які глибоко зачепили поета. Володимир Щуровський писав, що в останні дні життя «поет терпів від непевності, куди попаде його душа після смерті», а також, що вечорами «навіщували його візії містично-релігійного змісту». На думку Василя Лукича, саме недуга спричинилася до того, що у Франка «пропали раз на все не тільки його полишені безбожницькі хули, але й останні сліди його сумнівів в існування Бога, безсмертної душі, змислу Божого в нашім існуванні». Справді, в молодості, завдячуючи своїй радикальності, Франко заробив собі репутацію атеїста. Цей стереотип вкоренився настільки, що потім Франко не міг його позбутися. Ось чому люди не раз перепитували його щодо його віри в Бога.
Медсестра Зоня Монджейовська-Гончарова згадувала випадок, що стався незадовго до смерті поета: «Якось раз я спитала його:
– Чи то правда, пане докторе, що Ви, як люди кажуть, не вірите в Бога?
– Ні! – відповів Франко. – Панно Зоню, я вірив і вірую в Бога не так, як всі. Ой, люди, ви мене не розумієте, й це мене найбільше болить! – і замовк у задумі».

Складно однозначно стверджувати про те, чи роль хвороби у зміні релігійних поглядів Франка була вирішальною. З численних свідчень можемо побачити, що початки змін у ставленні Франка до віри в Бога, почалися в нього ще до того, як хвороба себе гостро проявила (а сталося це у 1908 р.). Тому не варто розглядати хворобу, як ключовий фактор, а лише як один з кількох.
Втім, видається ймовірним, що болі, спричинені хворобою, галюцинації, смерть близьких людей і все це напруження, в якому перебував Франко могли посилити його релігійні відчуття.


Іван Франко у Приюті Українських Січових Стрільців. Поруч – управителька Приюту Ірена Домбчевська та лікарі Володимир Щуровський (між Франком та Домбчевською) та Броніслав Овчарський (крайній справа). 1916 р.
Десь передчуваючи свою смерть, Іван Франко попросив, щоб привели йому священика для сповіді. Так почалася заплутана історія зі сповіддю Франка. Спершу йому привели о. Володимира Гургулу, якому поет відмовився сповідатися через різні політичні переконання. Тоді поет попросив учительку Олену Грозикову: «Будьте такі добрі, приведіть мені православного священика, бо я почуваю себе більше православним, ніж католиком. Шлюб мені давав, діти мені хрестив, хату мені святив православний священик». Дружина Івана Франка Ольга Франко (з дому Хоружинська) була православною. І подружжя, яке брало шлюб в Києві, вінчав православний священик. Ольга більше ніж її чоловік приділяла увагу релігії, тому хрестив дітей православний священик. І, напевно, остання сповідь Франка відбулася б, якби не одна проблема: у Львові на той час було вкрай мало православних священиків. О. Грозикова згадує, що добряче находилася, поки знайшла православного священика – молодого гарнізонного капелана, румунського походження. Жінка попереджала капелана, аби був делікатним, бо хворий є старшим вразливим чоловіком, який давно не сповідався. Тим не менше, священику забракло тактовності і Франко вигнав його за якісь лічені хвилини. Капелан вийшов весь розчервонілий від гніву, навіть попри спробу пані Грозикової залагодити конфлікт, вилетів з хати. Вона увійшла в кімнату, щоб дізнатися, що сталося, і поет їй з докорами сказав: «Перед ким я мав свою душу отворяти? Перед тим молодиком, напівкапралом, а напівсвящеником? Це крайній бруталь, як смів мене спитати, чи в Бога вірю. Коли я йому сказав, що вірю, він ще запитав: «Ви атеїст?» Я тоді показав йому на двері».


Ректор духовної семінарії у Львові, о. Теодозій Галущинський, ЧСВВ

В ті ж дні, за спогадами о. Теодозія Галущинського, його закликав о. ігумен, мовивши, що приходила якась пані просити, чи не міг би хтось з монахів відвідати Франка та уділити йому тайну сповіді. Саме о. Теодозія попросив ігумен взяти на себе цю місію. Отцю Галущинському ця ідея не припала до душі: «надто я вважав себе недосвідченим і молодим [на той момент йому було 36 років. – І. М.] щоб міг вільно брати на себе таку важну й тяжку справу». О. Теодозій спробував переконати ігумена вислати когось іншого, але марно – о. ігумен був невблаганний.
Отож, о. Галущинський завітав до Франка. Спочатку розмова не клеїлася. Однак згодом вони розговорилися. Молодий монах всіляко намагався звести розмову на релігійні теми, а поет уникав цієї теми або відбувався загальними фразами. Завершилася розмова темою, чому Бог допускає страждання. Після двох годин розмови хворий ослаб і монах залишив його відпочивати.
По кількох днях, о. Галущинський знову навідався до Франка, помітивши, що стан його здоров’я дуже погіршився. Відтак монах майже відразу спробував перейти до теми сповіді, але намовити поета таки не зміг. Втім, наприкінці розмови Франко сказав йому: «Прийдіть ще раз до мене, бо я люблю з Вами говорити». Отець Теодозій відповів: «Добре, прийду, може й завтра». Монах ще не знав, що то була їхня остання розмова. Зранку о. Галущинський пішов на похорон пані Левинської, і пообіді мав намір зайти до Франка, але на похороні дізнався, що вночі серце поета перестало битися.
На календарі був день 28 травня 1916 року.


Іван Франко в домовині
Хоча поет помер без сповіді, але намір це зробити мав. Він був фактично за крок до цього рішення. Ось тільки в непростий час війни не знайшлося священика, якому би Франко відкрив свою наболілу душу. Ні давній ідейний опонент о. Володимир Гургула, якому за іронією долі таки випало ховати Франка, ні молодий недосвідчений гарнізонний капелан, ні монах-василіянин о. Галущинський для цього одкровення не підходили. Останнього, як складається враження з його ж спогадів, відправили до Франка як крайнього, бо ніхто з василіян не хотів йти. Не прийшов до нього і друг молодих років о. Василь Давидяк, дружба з яким згодом згасла. Скоріше за все, через ті ж таки ідейні розбіжності: о. Давидяк був москвофілом.
Справді гідним сповідником Франка міг би стати митрополит Андрей Шептицький. Митрополит ніколи не відмовлявся від ролі сповідника і його справді живе і світле слово перемінювало навіть людей, що мали сумніви у вірі. Наприклад, у 1931 р. митрополит Шептицький особисто приїхав до важкохворого Михайла Галущинського – одного із співзасновників УНДО, який притримувався агностичних переконань. Шептицький зумів знайти потрібні слова, що спонукали Галущинського приступити до тайни сповіді. За іронією долі, це був рідний брат о. Теодозія Галущинського, який у подібній ситуації не справився із викликом. Однак, знову ж таки, обставини склалися несприятливо для Івана Франка. Митрополит Шептицький з 1914 до початку 1917 року перебував в Росії на засланні. Зважаючи на дух служіння людям, що був характерний для митрополита Андрея, та його особисту повагу до Івана Франка, не має сумнівів, що він би особисто прийшов до поета, аби полегшити йому перехід в інший світ. Однак Франко помер перш ніж митрополита випустили з ув’язнення. За спогадами Михайла Західного, саме від митрополита Шептицького він дізнався про смерть Франка: «Стрінула нас найтяжча жертва, тяжча за наші всі дотеперішні жертви світової війни».
З цих слів помітно, як високо цінував митрополит Шептицький Франка. Митрополит Андрей охоче відкликнувся на прохання доньки Анни відправити панахиду, хоч о. Михайло Цегельський переконував її, що це неможливо, бо Франко помер без Бога і митрополит не погодиться. Панахида відбулася 24 квітня 1917 року в Києві в католицькім костелі, вщерть заповненим народом, по якій митрополит, за спогадами Анни Франко, «промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих».

3. Олександр Довженко: зрадливе кохання

Всемогутній директор “Мосфільму”, режисер “Кубанських козаків” Іван Пир’єв якось дозволив собі негативне висловлювання на адресу Олександра Довженка. Яке саме, історія, на жаль, не зберегла. Зате вона зберегла блискавичну реакцію дружини Довженка – Юлія Солнцева вмить спохмурніла й відчеканила: “Ваню, а ти хто такий? Ти режисер?” Пир’єв, явно не готовий до такого рішучого нападу, дивився розгублено. “Ти не режисер, – провадила далі Солнцева, не збираючись зупинятись на легенькому попередженні. – Я не можу сказати, ЩО ти”. Їй не хотілося нецензурно лаятись, але треба було завершити почате. “А він – геній. І замовкни, знай своє місце”, – видихнула Солнцева, заспокоїлась і знову набула свого звичного – холодного, аж космічного – вигляду Аеліти. Пир’єв почувався ні в сих, ні в тих. Розмова була при свідках.

Важко повірити, що ця ж Юлія Солнцева, яка так ревно кидалася на захист чоловіка, ночами строчила на нього доноси в КГБ: “Уві сні він говорить українською!” Історія їхнього життя рясніє білими плямами. Якими насправді були їхні стосунки, достеменно не знає ніхто. Спогади, свідчення, щоденникові записи, листи плутаються, взаємозаперечуються, не проливають справжнього світла. Зрештою, так і має бути. Нікому ж бо не дано знати всю правду.

Вони познайомилися в Одесі. Юлія Солнцева – огорнена таємничим флером своїх численних прізвищ, зв’язків, утрат, колишньої й майбутньої популярності – і геній Олександр Довженко. Вона показувала друзям світлини з кінопроб до свого майбутнього фільму. Чиясь рука рішуче простяглася до фотографій: “Дайте-но я гляну!” Солнцева обернулася й побачила українського художника й кінорежисера Олександра Довженка. “Отут добре, а тут – не дуже!” – заявив він безапеляційно й віддав знімки враженій актрисі. На той час вона вже прославилася в ролі Аеліти. Уже тоді їй цілував руки поет Маяковський, її осипали компліментами Брюсов і Бальмонт… Через кілька днів Солнцева була в гостях у знайомих. Довженко ввійшов і сказав просто: “Знаєте, а я приніс апельсини”. І почав виймати яскраві плоди з усіх кишень. Усі засміялися. А Солнцевій Довженко сказав просто й упевнено: “Я прийшов по вас”.
Вони проживуть разом чверть століття, а візьмуть офіційний шлюб майже перед Довженковою смертю. У їхній родині не буде ані справжнього сімейного тепла, ні дітей. На Довженкові несміливі мрії про нащадків Солнцева відповідала безапеляційно й брутально: “І свині розмножуються!” Хтозна, що було б, якби вони прийняли одне з численних запрошень і подалися в Голівуд. Зарубіжні критики були в захваті від Довженкової “Землі”, порівнювали її з картинами Джона Форда… А Солнцева, яка вже встигла сяйнути своєю холодною, космічною, нетутешньою красою в “Аеліті”, теж вабила заокеанських режисерів і продюсерів. Може, вони б і зробили блискучу кар’єру за кордоном. Чи обоє, чи хтось один. Може, і спіткав би їх шалений успіх у комерційному кіно. Але жодного запрошення вони не прийняли.
Після створення Київської кіностудії (пізніше вона носитиме ім’я Довженка) у них з’явилося перше спільне житло – малесенька кімнатка. Довженко любив, аби довкола нього вирувало бурхливе життя – компанії, бенкети, шум, веселощі. У них він почувався, як риба у воді. Солнцева ж, навпаки, відзначалася неабияким педантизмом, тяжіла до ідеального порядку, більше любила самотність. Одначе їй доводилося поступатися своїм комфортом в ім’я комфорту чоловікового. А може, вона просто знала, що краще поступитися чимось малим? Хоча, за великим рахунком, після знайомства з Довженком Солнцева відмовилася від кар’єри актриси. Їй аж ніяк не хотілося мати славу посередньої акторки в тіні чоловіка – великого режисера. У його геніальності вона наче й не сумнівалася, однак повсякчасно намагалася спрямовувати чоловіка у свій бік. На думку дослідниці Віри Агєєвої, “Тут зійшлися два дуже сильні характери. Солнцева вчасно зрозуміла, що вона лише красуня, але не видатна актриса. Вона стає асистентом Довженка, вона йому дуже допомагає, вона стає поруч з генієм”.
Актор Петро Масоха згадує: “Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини… Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму “Земля”) особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки…” Письменник Юрій Яновський, який, за деякими свідченнями, теж упадав свого часу за “проклятою Юлькою”, пише: “Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко “цілком під її черевиком”.

Подейкують, що навіть сам Довженко якось сказав їй: “Юлю, ти живеш у злі”. Спогади очевидців доповнюють і доповнюють, вивершують образ фурії, лютої бестії, майже горгони Медузи. Кінокритик Сергій Тримбач: “І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки я довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось “змікшувався”: оце він із такою жінкою жив?!” Хтозна, чим керувалася вона в ставленні до широкого душею, поривчастого, часто нетерпимого, але загалом досить слабохарактерного Довженка. Які цілі вона переслідувала? Чого хотіла домогтися? Берегла себе? Їхнє родинне вогнище? Чи таки самого Довженка?
У 1933 році з’явилася постанова про арешт Олександра Довженка. На той час вони жили в Києві. Саме Юлія Солнцева через свої таємні канали в НКВС, дізналася про загрозу й постановила: урятувати чоловіка будь-якою ціною! До Москви вони добиралися по Каспію – обхідними шляхами. Прибули таємно. Солнцева негайно почала діяти. Передусім вона домоглася зустрічі з головою спілки письменників СРСР Олександром Фадєєвим. Чи то умовляннями, чи то якимись обіцянками, чи просто жіночими чарами вона змогла добитися у Фадєєва обіцянки влаштувати зустріч Довженка зі Сталіним. Та зустріч із “батьком народів” мала стати для режисера вирішальною – або пан, або пропав. Сталін вирішив дарувати Довженкові життя. Відправив його в тайгу – на зйомки виразно пропагандистського фільму “Аероград”. Але життя було врятоване. А заразом – і майбутнє українського кіно.

На зйомках того ж таки “Аерограду” в 1934 році склалося так, що Довженко мешкав у комфортному будинку, а Солнцева не побажала там оселитися й залишилася в наметі. Наодинці з молодим актором Михайлом Сидоркіним. Ось що він пише: “І довго, довго розмовляли, лежачи в ліжку. Вона сказала мені, що не хоче переїжджати до Довженка, тому що він і Тіссе їй дуже набридли і вона відчуває себе набагато краще без них. Взагалі Юля – дивна жінка. Тепер, коли всі пішли, вона раптом стала дуже милою і привабливою. Я запитав: “Чому?” А вона сказала: “Я навмисне при них стерва. Так краще працювати”.
Я, звичайно, не погодився. Потім вона довго розповідала мені про свої романи…”
Принагідно зазначимо, що на цей час Довженко перебував у офіційному шлюбі. Не з Солнцевою. А з Варварою Криловою. У юності він писав їй ніжні листи, вони швидко побралися, але після нещасного випадку Варвара стала інвалідом – ходила, спираючись на ціпка. Довженко все життя по тому жив на дві родини – Солнцеву він то любив, то ненавидів, а Варвару жалів і допомагав їй матеріально.
Якщо в когось уже склався образ Олександра Довженка як класичного підкаблучника, то його зараз зруйнує цитата з щоденників Олеся Гончара, настільки промовиста, що не потребує додаткових коментарів: “Знімає масовку. Тисячі людей. Все підвладно його волі. І раптом десь в другім кінці величезного павільйону хтось стукнув-грюкнув. Довженко припинив зйомку. Зупинив усю роботу. І серед загальної тиші туди: “Ти,…( сяку-таку) твою мать, розумієш, що ти зараз наробив? Що ти перервав?” Солнцева до нього: “Сашко, заспокойся!” “Пішла геть,…( сяка-така)! Зйомки сьогодні не буде!” І не було. Не зважаючи на величезні затрати”.
У їхньому сімейному житті насправді аж надто багато білих плям. Очевидці твердять, що подружжя спілкувалося на “ви” – навіть за зачиненими дверима: “Олександре Петровичу! Ви дозволяєте їм говорити з собою таким панібратським тоном! Знайте ж урешті собі ціну! Та Вас ніхто поважати не буде!” – “Досить тягнути мене на цей ідіотський п’єдестал! Ви мене хочете пересварити з усім світом!” – розмови в такому дусі через зачинені двері часто чули ті, хто були більш-менш наближеними. Часто разом зі звуками розбитого скла…
Удруге вона його врятувала в 1941-му. На початку війни Довженко – військовий кореспондент – потрапив в оточення. Та таке щільне, що шансів звідти вибратися майже не було. Солнцева знову про все дізналася саме вчасно. Цього разу діяти треба було ще швидше. Вона довго не вагалася. Знайомі (з цілком певних кіл) допомогли їй зустрітися з… Лаврентієм Берією. Той прийняв її привітно, та що там – прийняв виразно облесливо й збирався використати цю зустріч у своїх суто чоловічих інтересах – Аеліта й у той час ще полонила чоловічі серця своєю студеною космічною красою. Солнцева дала йому зрозуміти, що… не цього разу, і взагалі – романтичних стосунків не вийде. Мстивий і підступний Берія, який схожих реакцій жінкам не пробачав, із Солнцевою повівся зовсім інакше – подарував букет білих троянд і розпорядився видати чималеньку продуктову пайку. Війна, важкі часи. У район оточення одразу ж спрямували загін спецпризначенців – Довженка вдалося визволити. Наступного дня він був уже вдома – цілий і неушкоджений…
У 1944 Довженко потрапив у тривалу опалу – через “Україну в огні”. Спершу його прибрали з посади художнього керівника Київської кіностудії. Потім – вимушений переїзд до Москви, тотальний і невсипущий цензурний контроль за кожним його словом. Перед ним зачинилися заразом усі високі двері. Стукати ще і ще йому не дозволяв характер. Стукала Солнцева – прохала в московських видавництв давати чоловікові перекладати з української. Довженко писав у щоденнику: “Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі”.
У 1952 році він писав про Солнцеву в своєму щоденнику: “Я так люблю мою Юлію, якби й не любив ще ніколи за двадцять п’ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю… Так, я люблю її, мою Юлію, і з того щасливий. Хто послав мені любов? Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездоганна чистота її багато-щедрих фарб”. Що – правда? Що – вигадка? Що – гра? З такої часової відстані вже не розгадати…

Перший день зйомок “Поеми про море” – фільму за власним сценарієм, вимріяного протягом багатьох років, фільму після тривалої перерви – був призначений на 25 листопада 1956 року. Напередодні Довженко працював у саду. Потім почав збиратися в місто й раптом йому стало зле. Наступного дня знімальну групу в приміщенні “Мосфільму” замість діловитого, нервового й цілеспрямованого Довженка чекав його портрет, прикрашений жалобною стрічкою. У труні Олександр Довженко лежав, одягнутий у вишиванку, оточений квітами та яблуками. Поряд стояли два снопи української пшениці. Іван Козловський співав журливих українських пісень… Піаніст Леонід Коган грав бетховенське “Адажіо”. Юлії Солнцевій ледве вдалося добитися місця для поховання на Новодівочому кладовищі.

Пізніше племінник Олександра Довженка Тарас Дудко кілька разів говорив про те, буцім є підстави підозрювати замовне вбивство. Убивство, яке вчинила Юлія Солнцева за наказом КГБ.
Вона пережила його більше як на тридцять років. Усе життя ревно оберігала Довженків архів, не підпускаючи нікого, ніби стояла на чатах якоїсь дивної (а може, страшної) таємниці. Вона завершила роботу над фільмом “Поема про море”. Критики кажуть, що в Довженка вийшов би зовсім інший фільм, що вона не зуміла, не відчула, не прочитала, не пройнялась. Через десять років по його смерті вона поставила й “Україну в огні” – виразний, скупий на слова й багатий на деталі фільм. “Юлія Солнцева. З одного боку – дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого – жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники”, – пише Сергій Тримбач.

Якось, коли їй було вже за вісімдесят, згадуючи Довженка, Юлія Солнцева, що все життя утверджувала за собою прізвисько “залізної жінки”, раптом розчулилася, розплакалася й сказала: “Після Сашка в мене нікого не було”.

4. Шевченко і жінки:відверто про особисте


Оксана Коваленко

Дослідники вважають, що першим ще юнацьким, а то й дитячим, захопленням Шевченка була Оксана Коваленко. На три роки молодшу сусідку-кріпачку поет згадує у вірші "Мені тринадцятий минало…". Тарас і Оксана росли у дружбі. Дорослі піджартовували, що діти з часом одружаться. Про це Кобзар згадує у своїх листах. Однак у свої 15 Шевченко поїхав з паном Енгельгардтом до Вільно. Повернуся у рідне село за 14 років, коли в його першого кохання вже було двоє дітей. Оксані також присвячена поема "Мар’яна – черниця".
Амалія Клоберг

Друге захоплення Шевченка теж було цілком юнацьким. Було це ще до навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Юний Шевченко "відбив" 15-річну натурщицю німецького походження Амалію Клоберг у свого вчителя Івана Сошенка. Її оголений портрет у ліжку з розпущеним волоссям Тарас підписав "Чевченко". За припущенням дослідників, саме так дівчина вимовляла прізвище художника. У повісті "Художник" Шевченко виводить Амалію під іменем Паша. 30-річною вона ще раз зайде у майстерню Кобзаря. Однак пари з них так і не вийшло.
Варвара Репніна

Коли ж Шевченко вже був столичним художником і знаною людиною, спалахнуло нове кохання, на цей раз з княжною! Він щойно закінчив художню академію в Петербурзі і приїхав з візитом в Україну. Тоді й зустрів княжну Варвару Репніну. Цілий рік Шевченко прожив у родині князя і генерала Миколи Репніна-Волконського. Варвара ж була його донькою. На той час їй було вже 35 років! Жінка закохалася в Шевченка і всіляко допомагала йому.
Про своє кохання вона відверто розповіла у листі до Шарля Ейнара. Однак різні суспільні щаблі не дали розвиватися стосункам. Тож Тарас і Варвара залишилися друзями, які підтримували стосунки протягом усього життя. А по смерті поета, Варвара виділила частину грошей на пам’ятник Шевченкові з власних заощаджень. До слова, російська княжна також була письменницею.
Ганна Закревська

Були в Шевченка і заборонені стосунки. Приблизно у той же час він гостював у поміщика Платона Закревського. Його дружині Ганні був всього 21 рік. З нею Шевченко познайомився ще раніше під час балу і був захоплений її красою. А коли жив у родини Закревських, між Тарасом і Ганною виникло кохання… Стосунки обірвалися швидко, оскільки Шевченко покинув житло Закревських через термінові справи. Ганну він згадує не в одному вірші. Однак більше їхні долі не переплелися, а в 35 років Закревська пішла з життя…
Феодосія Кошиця
Є свідчення, що під час відвідин Кирилівців Шевченкові впала в око дочка священика Григорія Кошиці – Феодосія. Він отримав посаду у Київському університеті і начебто планував сімейне життя. Поет поїхав свататися до Феодосії, однак отримав відмову батьків нареченої. А сама дівчина, за переказами, збожеволіла і померла в молодому віці.
Ганна Усакова

І ще одні почуття до одруженої жінки. Під час десятирічного заслання Шевченко вподобав дружину коменданта Новопетровської фортеці Ганну Омелянівну Ускову. Про них пліткували і осуджували, тож це обірвало стосунки. Однак, в листі до Залевського поет запевняє, що любив Ганну ''непорочною любов’ю''.
Катя Піунова

Закохана до останнього Варвара Репніна домоглася, аби імператор помилував Шевченка. На цей час йому було 44 роки. Але він був вимученим і пригніченим. Аби надолужити втрачені роки він мріяв про молоденьку дружину "з простих". Деякий час поет жив у Нижньому Новгороді. Тут він у повній мав нагоду відновитися, адже жінки з місцевого бомонду наввипередки замовляли у нього портрети. Однією з них була 16-річна актриса Катя Піунова.
Шевченко був достатньо впливовою людиною, тож допоміг Каті отримати місце у трупі. Але дівчина, скориставшись Шевченком, втекла до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж. Пізніше вона згадувала, що це було її помилкою, мовляв, розуму не вистачало оцінити генія Шевченка.
Марія Максимович

Далі була чи то дружба, чи то закоханість, чи взагалі стосунки з дружиною близького друга Михайла Максимовича Марією. Дехто каже, що дитина Михайла і Марії, насправді від Шевченка. Однак біографи поета запевняють, що Шевченко не дав волі почуттям і між ним і Марією була лише віддана дружба.
Лукерія Полусмак

Останнім коханням Шевченка була проста дівчина, як він і хотів. Лукерія була служанкою його петербурзьких друзів. На прохання поета, дівчина стала вільною. Він найняв для неї репетитора. Однак Лукерія не зуміла оцінити, що для неї зробив Шевченко.
Вже будучи зарученою, дівчина почала непристойно фліртувати із знайомими поета. За однією з версій, зрадила нареченому з репетитором. Так це чи ні, але Шевченко розірвав стосунки. А за 3 місяці помер… Лукерія одружилася з перукарем, а після його смерті не один день провела на могилі колишнього спасителя, розкаюючись у зраді.

5. Таємниці та трагедії кохання Лесі Українки


Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю, душевних мук і нещасливого кохання...

Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролося із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.
МАКСИМ СЛАВІНСЬКИЙ


Уперше вихідець із освічених селян, який народився 12 серпня 1868 року в містечку Ставищі на Київщині, побачив Ларису влітку 1886-го у волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток. Максимові було вісімнадцять, дівчині – п'ятнадцять років. Вона любила купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася своїх осоружних милиць. Коли недуга зачаювалася в кволому тілі, одразу ж відкладала їх. Юнак цього не помічав, бо був делікатним та ще й мав чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом, який пізніше стане відомим письменником Михайлом Обачним і невтомним дослідником у царинах математики, фізики, астрономії та метеорології.
У квітні 1890 року Лариса надсилає братові Михайлові листа, де є такі рядки: "Філософи новітні, – // Ти, я та пан Максим…"

З братом Михаилом та Маргаритою Комаровою 1889р.
У травні того ж року поетеса скаржиться братові, що Славінський не озивається до неї, й відверто додає: "Попроси п. Максима (…), щоб він переписав для мене переклад віршів…" Далі німецькою мовою наводяться промовисті слова Генріха Гейне: "І коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко зранене моє серце".
Творчість німецького поета на довгі роки поєднала долі двох обдарованих людей. Збереглися десятки Ларисиних листів, у яких вона розповідає про подробиці затяжної спільної праці. 1892 року львівська друкарня Товариства імені Шевченка (серія "Всесвітні твори") оприлюднила "Книгу пісень" Генріха Гейне, де, до речі, автори вперше вжили в українській літературній мові звичні сьогодні слова "завжди", "промінь", "палац", "прийдешність"…
Саме ці високопоетичні, відкриті ними блискітки осяювали Максима та Ларису, коли вони зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Взаємні почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було перше – ще дівоче – кохання волинянки. На такий висновок, зокрема, наводять спогади Олександра Шульгіна, оприлюднені після смерті дружини Максима Антоновича: "Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід". Так чи не так, а з іменем Славінського пов'язано багато перлин Лесиної інтимної лірики: " Горить моє серце", "Стояла я і слухала весну", "Хотіла б я піснею стати", "Сон літньої ночі"… До "пана Максима" звернуті й такі слова: "Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…"
Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю талановитої доньки, ні найближчі друзі, ні самі закохані, котрих нещадне життя постійно вело й вело в різні боки, за протилежні небосхили. Лариса, ставши Лесею Українкою, ніде й ніколи не зронила жодного неґречного слова про Максима Славінського. А він завжди шанобливо говорив і про Ларису Косач, і про Лесю Українку.

Немає достаменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні стосунки – перейшовши у дружні (їхнє спілкування тривало ще протягом багатьох років). Відомо, що Олена Пчілка недолюблювала хлопця, вважаючи його “лінтюгою”, та навряд чи воля матері стала б перешкодою на шляху норовливої дочки.
Після смерті Лесі Українки Максим Славінський поринув у політичну діяльність, яку згодом високо оцінив Михайло Грушевський. Саме перекладач творів Гейне за дорученням гетьмана Скоропадського у грудні 1918-го вичитував текст його відмови від влади. 2 вересня 1919 року уряд Української Народної Республіки, який тоді перебував у Кам'янці-Подільському, призначив Максима Славінського міністром іноземних справ. Пізніше, ставши емігрантом, він займався дипломатичною роботою. 27 травня 1945 року був заарештований у Празі радянською контррозвідкою. Після катувань на допитах помер о 23-й годині 30 хвилин 23 листопада в камері Лук'янівської в'язниці. Було йому тоді 77 років.
НЕСТОР ГАМБАРАШВІЛІ

Вивчаючи інтимну лірику Лесі Українки («Як я умру...», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала...»), простежуємо стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням деяких біографів, були більш ніж дружніми. Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.
У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Леся це коментувала іронічно: "Попався, жучку, в панську ручку!" Та для неї це була тяжка драма - мати навіть ховала подалі отой кинджал. 1958 року Нестор (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР) побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.
СЕРГІЙ МЕРЖИНСЬКИЙ

Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти). Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці.
Вперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)". З цьогож листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. З листа стає зрозумілим, що знайомство було викликане зв`язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією.
І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,
тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те,
що моє серце віщує і чому я вірити не хочу,не можу.
"Він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: "Sois malheureux et tu seras seul" (Будь нещасливий і ти будеш самотній)." "Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…"- Леся Українка.
Сергій закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем (соціал-демократом), шанувальником театру, робив переклади з англійської мови. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.
Але доля відміряла Сергію дуже короткий вік. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…

Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважаючи що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче. Невимовна туга звучить у цей час у її творах:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згубленйй світе!
В листі до сестри Ольги Л.Українка пише: “Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду”. Коли раптом запроменіла крихітна надія, Леся планує разом з Сергієм вирушити на лікування до Швейцарії: “Я поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С.К. поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо”.
Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити.
Мій друже, любий мій друже, створений для мене,
як можна, щоб я жила сама,
тепер, коли я знаю інше життя?
Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. В той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». Критики вважать, що саме тоді народився в Україні новий драматург. У листах до близьких і друзів Леся намагалася бути бадьорою. Писала, щоб їх заспокоїти, що навіть поправилась, але розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках Лесі Українки коханий помер.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій ізгубимось обоє помалу,вдалині. А на тім місці,
де ми були в житті, нехай троянди в`януть, в`януть і пахнуть,
як твої любі листи, мій друже…

Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато віршів присвятила Сергію Костянтиновичу...
Уста говорять: "Він навік загинув!"
А серце каже: "Ні, він не покинув!"
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б`ється враз зі мною:
"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"
Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки - вона знов захворіла. Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в`януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
КЛИМЕНТ КВІТКА

Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою. Перші ознаки сухот з’явилися ще в 11 років – цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років хвороба ослабла, але в середині 90-х перекинулася на ногу. 1897 року дівчині роблять операцію в Берлині, але 1901 року, після того, як Леся доглядала хворого Мержинського, вона захворіла ще й на сухоти легень. Відтоді поетеса жила в санаторіях у Карпатах, у Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, знову Берлін.
У 1907 році письменниця приїхала до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом ця людина стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на дев’ять років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, адже вони вважали, що з її боку кохання не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена – ми звінчалися, – пише поетеса у листі до рідні. – Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».

Гадяч Леся Українка та Климент Квітка біля Успенського собору
У листопаді 1898-го Леся Українка читала своє оповідання "Над морем" в літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климентій Квітка. Він іще з 16 літ захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді запропонувала йому записати від неї пісні, які знала. Співала йому до останніх днів свого життя.
Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати біля себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони розуміли одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Климент був у дуже поганому стані (також хворів на туберкульоз), однак теплий клімат і активне лікування допомогли.


Леся Українка, Климент Квітка, Ф. Карпова, Маруся
Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопитися давньоєгипетською поезією, бо знаходила там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка поетом не був, він довіряв лише цифрам. Про "перегук мелодій" України та Єгипту міг говорити тільки після того, як скрупульозно підраховував кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволяла визначити вік пісні.
Після того, як вони одружилися, Леся перестала грати на фортепіано - боялася свого непрофесіоналізму. Перед Лисенком грала, а тут - соромилася.
Леся його називала Квіточка. А частіше - Кльоня. 1902 року, коли їхній роман вийшов на яв і викликав переполох у родині Косачів, Леся писала до сестри Ольги: "Наші устроїли мені "бенефіс" - на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова. Ну правда ж, не статуїть так робити?". Було в неї таке іронічне слівце - "не статуїть".
А далі писала: "Квіточку слід би "взяти в руки", страх воно бідне тепер. Іще, як на те, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць". І справді - згодом у Квітки знайшли сухоти.
До 1917-го чоловік Лесі Українки був юристом. Пошуки заробітку носили його від Тифлісу й Одеси до Петербурга. Йому було про кого дбати: названа сестра Марія й названа мати Феоктиста Семенівна Карпова. Остання, як і Лесина мати, зовсім не вміла рахувати грошей.

Климентій Квітка (стоїть) зі старшою сестрою та її родиною, кінець 1890-х. Виховувався у родині київських міщан Карпових – мати, овдовівши, не могла утримувати сина
Коли Леся прийшла в цю сім'ю, намагалася "не обтяжувати Кльоню". На лікування до Італії та Єгипту їздила за власний кошт. Батько продав записаний на неї маєток у Торчині, але тих грошей вистачило ненадовго.
Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. "У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, - нарікала Леся в листі до сестри Ольги. - У мами був неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. "симптоми"…

Олена Пчілка. 1910-ті рр
Се, я вже бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував".
Олена Пчілка звикла дивитися на гроші, як на щось не гідне шляхетського стану: "Що, справді, дивитися на ті гроші! Ну їх к чорту!". Утім, і на тих, у кого грошей нема - зокрема, на зятя, - також дивилася скоса. Та згодом, на початку 1920-х, сама жила дуже бідно. Й у листах уже до "вельмишановного Квітки" просила його перевидати якісь її твори заради заробітку. Ще писала: "Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення зміцнилася".
В одному з тих листів зізнавалася, що колись співала для Лисенка народну пісню "Олеся". Пам'ятала мотив, але забула слова, і на ходу сама придумала слова "в народнім дусі". А Лисенко взяв і опублікував цю пісню як народну. Пчілка знала, що Квітка-науковець не терпів таких вольностей. Отже, дражнила його.

Зліва направо, сидять: Максим Мержинський, Михайло Кривинюк, П.Карташевський, Єлисей Тригубов, Климентій Квітка. Стоять: Л.Жебуньов, А.Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Тригубова, Леся Українка. Колодяжне, 1906 р.
Тоді ж у Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомагала лікуватися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського - від тієї самої хвороби він помер на руках поетеси 1901-го. Із Квіткою сталося навпаки.
Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від батьківщини. Поетеса померла на невеличкому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). У хвилини смерті біля її ліжка були мама та Квітка. Була біля неї і її молодша сестра Ісидора, яка у хвилини смерті Лесі стояла на пероні й зустрічала потяг із їх старшою сестрою – Ольгою.


Жалобна процесія з тілом Лесі Українки на Байковому кладовищі
Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата. Попрощатися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналася до процесії. Навіть після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії, мабуть, лякали її слова: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!»
Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для родини. І лише під 40 літ міг дозволити собі купувати потрібні книжки.
За Центральної Ради служив одночасно у двох міністерствах - освіти і юстиції. А навесні 1918-го писав тещі в Гадяч, що перед тим мав багато нервової роботи, майже не спав. І "тільки з початком більшовицького нападу, під обстрілом артилерії, я трохи по-людськи пожив. Вечорами читав Шекспіра, грав Моцарта і Бетховена". Червона артилерія Муравйова тоді обстрілювала Київ не "трохи", а тиждень.
Лиш одне могло вразити Квітку - коли при ньому згадували про Мержинського. Навіть у старості він сприймав це болісно.
У більшовицькій владі Квітка відчував небезпеку. 1923 року нібито збирався до США. Теща, Олена Пчілка, писала: "Що се ви вигадали про подоріж до Америки?! Осе то мене вже зовсім не тішить! Не для нас тая Америка! Тяжко там для життя й холодно для душі нашому братові! Та й що ж би було з друкуванням Лесиних творів, якби Ви виїхали?!"
1933-го його арештували в Києві - згадали урядування за Центральної Ради. Пробув у тюрмі півтора місяця. До камери підсадили стукача, і той писав начальству, що Квітка завжди з ентузіазмом чекав допиту - "щоб швидше все розказати та йти додому, бо там багато роботи!" Після допиту казав:
- Слава Богу, мене питали про те, чого я не знаю, - й одразу брався записувати пісні від в'язнів.
Коли випустили, подався до Москви. Став професором консерваторії, викладав музичну культуру народів СРСР. Музика мала для нього математичний вимір, а математика - наднаціональна.
1934 року в Москві його знову заарештували - уже як "російського націонал-фашиста" у сфабрикованій справі Російської національної партії. Квітка отримав три роки таборів у Середній Азії. Вийшов достроково 1936-го й був поновлений на роботі. Судимість зняли 1941-го. До кінця життя Квітка був науковим керівником заснованого ним Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР - тепер Московський науковий центр народної музики ім. Климентія Квітки.
У 65 Климентій Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона захистила дисертацію про українські народні думи й працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища ім. Гнесіних. Коли в нинішніх музикознавців розпитуєш про Кащеєву, вони дивуються: мовляв, навіщо це вам? Він - світова величина, а вона хто?
Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від ангіни 1962-го. Як і Лесі, на день смерті їй було 42 роки.
"Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю - любов'ю!" - Леся Українка.

Список використаних джерел
1. https://na- skryzhalyah.blogspot.com
2. www.discoverukraine.com.ua
3. http://report.if.ua/istoriya/15-cikavyh-ta-malovidomyh-faktiv-pro-ivana-franka/
4. https://dovidka.biz.ua/tsikavi-fakti-pro-lesyu-ukrayinku/
5. http://day.kyiv.ua/uk/video/119-rokiv-z-dnya-narodzhennya-oleksandra-dovzhenka